Канцлер Олаф Шольц посіяв розгубленість і переляк по всій Європі, зайнявши суперечливу позицію щодо України, але у його божевілля є своя система.
Шольц спантеличив своїх європейських союзників, відмовившись постачати Києву крилаті ракети, посилаючись на ризики російської відплати, і водночас дорікаючи цим союзникам за те, що вони не надають більше військової допомоги, щоб допомогти Україні протистояти Росії.
Гнівна реакція на видиму непослідовність канцлера стала очевидною останніми днями, особливо коли європейські союзники намагаються продемонструвати словесну рішучість щодо допомоги Україні.
“Європа явно стоїть перед моментом, коли потрібно буде не бути боягузами”, – заявив цього тижня президент Франції Еммануель Макрон у коментарях, які, схоже, були спрямовані на Шольца.
“Поведінка Шольца показала, що з точки зору безпеки Європи він – не та людина на не тій посаді і не в той час”, – заявив минулого тижня колишній міністр оборони Великої Британії Бен Воллес.
Але те, що може здатися непослідовністю Шольца, насправді є продуманою стратегією.
Відтоді, як Шольц зрозумів, що Україна здатна захистити себе від Росії, його стратегія полягала в тому, щоб діяти в тандемі з Вашингтоном і постачати Україні зброю і техніку, достатню для виживання, в тому числі зенітні батареї і танки, але не давати їй інструментів, необхідних для перемоги.
Він не приховував такого підходу. До сьогодні Шольц, який належить до Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), відмовляється говорити, що він хоче, аби Україна виграла війну, кажучи лише, що “Росія не повинна перемогти, а Україна не повинна програти”.
Це може здатися семантикою – але для багатьох українців почути, що лідер політичної та економічної потуги Європи приєднався до їхнього прагнення до перемоги, стало б важливим психологічним стимулом, а також надіслало б чіткий сигнал Москві про прихильність Берліна.
Причина, з якої Шольц відмовляється говорити, що він бажає Україні перемоги, є тією ж причиною, з якої він не хоче надавати Україні обладнання, необхідне їй для досягнення цієї мети: глибоко вкорінений страх перед Росією.
Шольц вважає, що надання Україні зброї, такої як крилаті ракети “Таурус”, які вона може використати для знищення Керченського мосту, що з’єднує Крим з Росією, і, можливо, навіть для нанесення удару по Москві, настільки розлютить президента Владіміра Путіна, що він вдасться до дій у відповідь проти Німеччини.
Дебати в Німеччині щодо відправки основних бойових танків Leopard були схожими. І тут Шольц висловив своє глибоке занепокоєння з приводу кроків, які можуть спровокувати ширший конфлікт. Він поступився лише після того, як Вашингтон погодився надіслати невелику кількість танків Abrams. Але на той час Росія мала достатньо часу, щоб замінувати лінію фронту настільки, що Україна втратила ініціативу.
Однак цього разу Шольц був категоричним у своїй відмові відправляти ракети Taurus, щоб такий крок не призвів, як він нещодавно висловився, “до своєрідного втягування у війну”.
І канцлер не самотній у паніці в Німеччині.
Майже 60 відсотків німців виступають проти постачання Україні ракет “Таурус”, згідно з опитуванням, оприлюдненим у середу. Це більше, ніж 49 відсотків у лютому.
Підхід Берліна до допомоги Україні, мабуть, найкраще відображає німецька приказка: “Занадто багато, щоб померти, занадто мало, щоб жити”.
Але навіть підхід, який полягає в тому, щоб дати українцям достатньо, щоб протриматися, є дорогим. Звідси й заклик канцлера до інших європейських країн збільшити свої внески.
На сьогоднішній день Німеччина виділила військову допомогу на суму близько 17,7 мільярдів євро. Це ставить її на друге місце після США за загальним внеском, але лише на 11 місце у відсотках від ВВП.
Це свідчить про те, що німці мають фінансову спроможність зробити набагато більше. Але вони не хочуть цього робити. Згідно з останніми опитуваннями, лише близько 20% німців вважають, що їхня країна повинна робити більше для військової підтримки України. У той час як 40 відсотків вважають, що Берлін надіслав достатньо зброї, ще 40 відсотків вважають, що він зайшов занадто далеко.
Спогади про Червону армію
Щоб зрозуміти ці тенденції і страх Німеччини спровокувати Росію, варто зазирнути в історію Німеччини 20-го століття. Німеччина вела дві війни проти Росії з катастрофічними результатами.
Так само, як жахливі втрати, яких зазнала Росія від рук нацистів у Другій світовій війні, закарбувалися в колективній психіці цієї країни, важко знайти німецьку сім’ю, яку б не травмувало вторгнення Росії – чи то батько або дідусь, втрачений у Сталінграді, чи цивільне населення, яке потрапило в пащу Червоної армії, що наближалася.
Відносини Німеччини з Росією, однак, не можуть визначатися лише страхом. Для багатьох німців, які виросли в комуністичній Східній Німеччині, Росія досі вважається радше другом, ніж ворогом. Східна Німеччина ніколи не була підкорена Радянським Союзом до такої міри, як Польща та інші країни Варшавського договору, і тому ставлення до Росії на сході Німеччини – і донині – набагато більш позитивне.
Ця тенденція відображається в політичних опитуваннях, де проросійська партія “Альтернатива для Німеччини” (AfD) лідирує в усіх п’яти землях, що входили до складу Східної Німеччини (за винятком Берліна).
Хоча в колишній Західній Німеччині, де проживає понад 80 відсотків населення країни, спостерігається менша прихильність до Росії, тут все ще широко поширене переконання, що секрет порозуміння з Росією полягає в тому, щоб вести з нею діалог.
Багато німців вважають, що саме західнонімецька стратегія взаємодії часів холодної війни, яку назвали Ostpolitik і яку започаткував у 1970-х роках Віллі Брандт, перший повоєнний соціал-демократичний канцлер Німеччини, призвела до завершення холодної війни.
Як дитина тієї епохи, Шольц розуміє вплив Ostpolitik на німецьку психіку краще, ніж будь-хто інший.
Саме тому його відмову від відправки ракет Taurus, яку він оголосив не в парламенті, а під час зустрічі з головними редакторами найбільших німецьких ЗМІ, слід розглядати не ізольовано, а скоріше як частину його ширшої політичної стратегії.
Небажання Шольца йти ва-банк на користь України свідчить про те, що його кінцевою метою є якнайшвидша згода України на мирні переговори. У цьому відношенні відмова республіканців у Конгресі США проштовхнути черговий пакет допомоги Україні грає на руку німцям.
За умови, що його коаліція не розвалиться до того часу, Шольцу доведеться йти на вибори восени 2025 року. З його особистим рейтингом, найнижчим за всю історію канцлерів, коаліційним порядком денним, що перебуває в безладі, та економікою, що переживає спад, йому потрібне питання, на якому можна було б балотуватися.
Для багатьох за межами Німеччини це може стати шоком, але єдиною сферою, де канцлер має стабільно високі внутрішні рейтинги, є його ставлення до України.
«Канцлер миру»
Останніми днями канцлер подвоїв свій підхід, почавши зображати себе як Friedenskanzler, канцлера миру – прізвисько, яке часто використовується для опису Віллі Брандта.
“Щоб було абсолютно зрозуміло: як канцлер Німеччини я не відправлю жодного солдата Бундесверу в Україну”, – заявив Шольц у відео минулого тижня, маючи на увазі німецьких військових.
Неважливо, що ніхто й не очікував, що він це зробить. Заява Шольца стала відповіддю на заклик президента Франції Еммануеля Макрона до Заходу не виключати жодних варіантів зі столу переговорів.
Проте стратегічна невизначеність – це останнє, чого хоче Шольц. Саме тому він так чітко телеграфує Путіну – і решті світу – що він не робитиме для підтримки України і чому він цього не робитиме.
Принаймні, нещодавнє оприлюднення запису, на якому німецькі офіцери обговорюють політику і логістику відправки ракет “Таурус” в Україну, допомогло канцлеру.
Хоча офіцери висловили розчарування позицією Шольца, запис дає зрозуміти, що він навряд чи зрушить з місця, особливо з огляду на виборчу кампанію, яка не за горами.
“Ми скажемо виборцям, що ми – партія миру СДПН”, – заявив цього тижня Аксель Шефер, ветеран соціал-демократичної партії, член німецького парламенту. “У нас є Фриденсканцлер”.
