Якщо Україна та її західні партнери хочуть перемогти, вони повинні мати мужність визнати, що вони програють. Протягом останніх двох років Росія і Україна вели затратну війну на виснаження. Це не є життєздатним. Коли цього тижня Володимир Зеленський поїхав до Америки на зустріч з президентом Джо Байденом, він привіз «план перемоги», який, як очікується, міститиме новий заклик про зброю та гроші. Насправді Україна потребує чогось набагато важливішого: термінової зміни курсу.
Показником погіршення становища України є просування Росії на сході, зокрема, навколо міста Покровськ. Поки що це повільне і дороге просування. За останніми оцінками, російські втрати становлять близько 1200 вбитих і поранених на день, на додачу до загальної кількості в 500 000. Але Україна, в якій проживає тільки п’ята частина населення Росії, теж страждає. Її лінії фронту можуть рухнути ще до того, як російські військові сили вичерпають свої можливості.
Крім того, Україна бореться і за межами поля бою. Росія зруйнувала так багато електромереж, що українці зіткнуться з морозною зимою з щоденними відключеннями світла до 16 годин. Люди втомилися від війни. Армія намагається мобілізувати і підготувати достатню кількість військ, щоб утримати лінію фронту, не кажучи вже про відвоювання територій. Зростає розрив між повною перемогою, про яку говорять багато українців, та їхньою готовністю чи здатністю боротися за неї.
За кордоном настає втома. Ультраправі в Німеччині та Франції стверджують, що підтримка України – це марна трата грошей. Дональд Трамп цілком може стати президентом США. Він здатен на все, та з його слів випливає, що він хоче продати Україну президенту Росії Владіміру Путіну.
Якщо пан Зеленський продовжить ігнорувати реальність, наполягаючи на тому, що українська армія може повернути всі землі, які Росія захопила з 2014 року, він відштовхне прихильників України і ще більше розділить українське суспільство. Незалежно від того, переможе пан Трамп у листопаді чи ні, єдиною надією на збереження підтримки Америки та Європи і об’єднання українців є новий підхід, який починається з того, що лідери чесно скажуть, що означає перемога.
Як давно пише The Economist, Путін напав на Україну не за її територію, а щоб зупинити її перетворення на процвітаючу, орієнтовану на Захід демократію. Партнерам України потрібно, щоб пан Зеленський переконав свій народ, що це залишається найважливішим досягненням у цій війні. Як би сильно пан Зеленський не хотів вигнати Росію з усієї України, включно з Кримом, у нього немає для цього ні людей, ні зброї. Ані він, ані Захід не повинні визнавати фальшиві претензії Росії на окуповані території; скоріше, вони повинні зберегти можливість возз’єднання як мету.
В обмін на прийняття паном Зеленським цієї похмурої правди західні лідери повинні зробити його головну військову мету реальною, забезпечивши Україні військовий потенціал і гарантії безпеки, яких вона потребує. Якщо Україна зможе переконливо позбавити Росію будь-якої перспективи подальшого просування на полі бою, вона зможе продемонструвати марність подальших великих наступальних операцій. Незалежно від того, чи буде підписана офіційна мирна угода, це єдиний спосіб припинити бойові дії і забезпечити безпеку, від якої в кінцевому підсумку залежатиме процвітання і демократія в Україні.
Це вимагатиме більших поставок зброї, про які просить пан Зеленський. Україні потрібні ракети великої дальності, здатні вражати військові цілі в глибині Росії, і засоби протиповітряної оборони для захисту своєї інфраструктури. Важливо, що вона також повинна виробляти власну зброю. На сьогоднішній день українська оборонна промисловість має замовлень на $7 млрд, що становить лише близько третини її потенційної потужності. Компанії-виробники зброї з Америки та деяких європейських країн вже підключилися до цього процесу; інші теж повинні це зробити. Постачання вітчизняної зброї більш надійне і дешевше, ніж західної. Вона також може бути більш інноваційною. В Україні є близько 250 компаній-виробників безпілотників, деякі з них є світовими лідерами, в тому числі виробники дронів дальнього радіусу дії, які, можливо, стоять за нещодавнім ударом по величезному складу зброї в російській Тверській області.
Інший спосіб зробити українську оборону надійною – це заявити, що Україну треба запросити до НАТО вже зараз, навіть якщо вона розділена і, можливо, без формального перемир’я. Відомо, що пан Байден обережно ставиться до цього питання.
Така його заява, підтримана лідерами Великої Британії, Франції та Німеччини, вийшла б далеко за рамки сьогоднішніх загальних слів про «безповоротний шлях» до членства.
Це викликало б суперечки, оскільки члени НАТО повинні підтримувати один одного, якщо один з них зазнає нападу. Відкриваючи дебати щодо цієї гарантії за статтею 5, пан Байден міг би чітко заявити, що вона не поширюватиметься на українську територію, яку сьогодні окупує Росія, як у випадку зі Східною Німеччиною, коли Західна Німеччина вступила до НАТО в 1955 році; і що Україна не обов’язково буде розміщувати гарнізон іноземних військ НАТО в мирний час, як у випадку з Норвегією в 1949 році.
Членство в НАТО тягне за собою ризики. Якщо Росія знову завдасть удару по Україні, Америка може опинитися перед жахливою дилемою: підтримати Україну і ризикнути війною з ядерним ворогом; або відмовитися і послабити свої альянси по всьому світу. Однак, відмова від України також послабить усі американські альянси – це одна з причин, чому Китай, Іран і Північна Корея підтримують Росію. Путін чітко заявляє, що бачить свого справжнього ворога на Заході. Помилково думати, що залишення України на поталу поразці принесе мир.
Дійсно, дисфункціональна Україна може сама стати небезпечним сусідом. Корупція і націоналізм вже зростають. Якщо українці відчують себе зрадженими, пан Путін може радикалізувати загартованих у боях військових, налаштувавши їх проти Заходу і НАТО. Щось подібне йому вдалося на Донбасі, де після 2014 року він перетворив частину російськомовних українців на повстанців, готових воювати проти своїх співвітчизників.
Занадто довго Захід прикривався тим, що, мовляв, якщо Україна визначить цілі, вона сама вирішить, яку зброю їй постачати. Проте пан Зеленський не може визначити перемогу, не знаючи рівня підтримки Заходу. На противагу цьому, план, викладений вище, є самопідсилюючим. Твердіша обіцянка членства в НАТО допоможе пану Зеленському по-новому визначити перемогу; надійна мета війни стримуватиме Росію; НАТО отримає вигоду від оновленої української військової промисловості. Створення нового плану перемоги вимагає від пана Зеленського та західних лідерів багато чого. Але якщо вони ухилятимуться, це означатиме поразку України. А це було б набагато гірше.
