Китай та його союз з іншими противниками Заходу є найсерйознішим викликом для миру і процвітання у світі з часів Другої світової війни.
Якщо Путін досягне своєї мети: захоплення України і підпорядкування її народу безжальній тиранії, то відповідальність за це значною мірою лежатиме на Комуністичній партії Китаю (КПК). І найбільше від цього виграє президент Сі.
Важко передбачити, як розвиватиметься глобальний конфлікт між нинішнім ліберальним і авторитарним порядками після перемоги останнього в Україні. Частково це пов’язано з нормативними ролями, які відіграють Сі, Путін і лідери Північної Кореї та Ірану, чиє відчуття ризику і вигоди є невідомим.
Тим не менш, деякі аспекти життя Китаю за часів автократії Сі, як всередині країни, так і в його зовнішніх відносинах, є усталеними і, ймовірно, збережуться і надалі. По-перше, Китай, ймовірно, розглядатиме перемогу Путіна як великий стрибок до бажаного ним перегляду світового порядку. Але не обов’язково в тому сенсі, якому можна було б подумати.
Досі багато західних коментаторів чіплялися за думку, що Китай прагне реформувати, а не повалити міжнародний порядок, заснований на правилах, встановлений після 1945 року і представлений такими інституціями, як ООН. Вони помиляються: ревізіоністський характер бачення Сі Сі “нової ери” під проводом Китаю вийде на перший план, якщо Україна зазнає поразки, причому дуже серйозної.
Це було чітким посланням у прощальних словах Сі, сказаних Путіну в Москві в березні 2023 року: “Відбуваються зміни, яких не бачили 100 років; ми разом керуємо ними”. Путін погодився. Сі сигналізував про спільний наступ на ліберальні норми; справді, одним з найбільш очевидних наслідків війни стала демонстрація крихкості таких організацій, як ООН, а вето Росії та Китаю фактично дало Москві чистий чек, щоб вийти сухими з води після вбивства, в буквальному сенсі цього слова.
При цьому підґрунтя для їхнього поділу ревізіоністських цілей не таке вже й просте. КПК боїться втратити автономію через зв’язок з будь-якими зовнішніми силами. Вона була змушена реальною політичною необхідністю зблизитися з Путіним безпосередньо перед вторгненням. Прагматична КПК обернула його помилку на користь Китаю, уклавши жорсткі угоди про імпорт значних обсягів російських енергоносіїв, спостерігаючи за тим, як Захід і Росія виснажують один одного. Тривалий заморожений конфлікт залишається бажаним результатом для Пекіна.
Але навіть якщо Путін здобуде повну перемогу, в планах Сі щодо Китаю як лідера нового світового порядку немає місця за високим столом для Путіна, підбадьореного перемогою в Україні, не кажучи вже про войовничі погляди на країни Балтії, Польщу та Центральну Європу. КПК сподівається на відновлення розвитку Росії в якості головного енергетичного ринку, але прагне уникати взаємної залежності.
Путін, зі свого боку, вже відчуває явну потребу в довгоочікуваній угоді Сі щодо “Сили Сибіру-2” – газопроводу до Китаю через Монголію. За повідомленнями, він має намір незабаром запропонувати Пекіну ще один газопровід через Казахстан.
Ця терміновість з боку Москви підходить для книги Сі. Він навряд чи кидатиме Путіну більше таких стратегічних рятувальних кругів, незважаючи на “перемогу” в Україні. Зрештою, Пекін прагне отримати прямий стратегічний контроль над колишньою територією Маньчжурської імперії у Східному Сибіру, яка потенційно здатна задовольнити всі енергетичні потреби Китаю на кілька десятиліть і кардинально змінити баланс сил у західній частині Тихого океану на користь Китаю. Платити все, що він попросить, щоб підтримати занепадаючу імперію Путіна, не входить до стратегічного плану Сі.
Зсередини КПК розглядає економічну перевагу як підпорядковану партійним інтересам, які наразі зосереджені на військовому і політичному суперництві із Заходом. Нинішнє зростання виробництва ядерної зброї в Китаї є ключовою частиною порядку денного “нової ери” Сі, покликаної кинути виклик західному ядерному пануванню, а також нейтралізувати загрози з боку Індії та Росії. В умовах посилення міжнародної напруженості, яке неминуче настане після перемоги Росії в Україні, Китай, ймовірно, докладатиме більше зусиль для зміцнення свого військового потенціалу і впливу в усьому світі.
Пекін і надалі використовуватиме політичний безлад і розбіжності, які призвели до нездатності Заходу ефективно захистити Україну. У такому контексті важко передбачити, чи навмисна роль Китаю в цій поразці відновить рішучість Заходу запровадити жорсткіші санкції проти Китаю та Росії.
Наразі Китай нарощує стійкість до такого розвитку подій. Зниження ризиків від санкцій, накопичення золота та інші кроки, спрямовані на звільнення від західних залежностей (включно з доларом США), не слід розглядати як просте наповнення військової скрині для підтримки вторгнення на Тайвань – ця політика також є стратегічним підґрунтям для ревізіоністського китайського імперіалізму над новим світовим порядком, зосередженим на Азії, БРІКС і Глобальному Півдні.
При цьому, розглядаючи, як діятиме Китай у разі перемоги Путіна, ми не повинні недооцінювати виклики, з якими зіткнуться амбіції Сі. Китайська економіка стає дедалі слабшою, а політична реакція Сі на сьогоднішній день явно неефективна. Повільне зростання і ризик дефляції повинні утримати Сі від нинішніх витрат на озброєння і підготовку до потенційних військових дій у Тайванській протоці.
Поки що не видно жодної поміркованості в риториці чи на практиці. Але з посиленням санкційного тиску чи без нього, крах вільної України, ймовірно, матиме широкомасштабний негативний вплив на світову торгівлю, в тому числі на зв’язки Китаю з важливими західними ринками. Зменшення прибутків від відносин із Заходом не може бути легко компенсоване Китаєм, який змінить коней на користь країн, що розвиваються. Зокрема, Сі продовжуватиме шукати підтримки в Європі срізь, де він зможе її отримати.
Коротше кажучи, нинішні зустрічні вітри не зменшаться. Зусилля Сі, спрямовані на те, щоб взяти під контроль внутрішню економіку протягом останнього десятиліття, навряд чи матимуть успіх у короткостроковій і середньостроковій перспективі, особливо якщо Україна відійде під контроль Росії. Зіткнувшись із зовнішнім осудом та економічною нестабільністю всередині країни, що загрожує режиму, безжальні авторитарні режими можуть піддатися спокусі згуртувати націоналістичні настрої за допомогою військової авантюри.
Якщо його невідома особиста оцінка ризику все ще змушує його бути обережним, Сі може утриматися від відволікаючого нападу на Тайвань. Але коли одну вільну державу щойно принесли в жертву тиранії, з’являться ті, хто вважатиме, що Захід блефує.
Як мінімум, ми можемо очікувати посилення силового тиску, військового позерства і націоналістичної риторики не лише щодо Тайваню – зі зростаючою небезпекою смертельного прорахунку Китаю в Тихому океані – але й в інших регіонах світу, де боротьба за владу дедалі більше загострюється. Попри безпосередню трагедію кривавої авантюри Путіна, Китай Сі залишиться головним посередником глобальної нестабільності. Велика Британія, її союзники і партнери повинні приділити цій реальності належну увагу.
