Чи стало розширення НАТО приводом для вторгнення Росії в Україну? Це вже давно є офіційним наративом Кремля, і Москва позиціонує своє рішення як пряму відповідь на десятиліття розширення НАТО в Центральній і Східній Європі.
Після вторгнення багато хто за межами Росії також вказував пальцем на НАТО, а кандидат у президенти США Дональд Трамп і лідер британської партії “Реформи” Найджел Фарадж нещодавно стали останніми високопоставленими особами, які повторили ці твердження.
Легко зрозуміти, чому значна кількість західних політиків, науковців і експертів вважають російський наратив про НАТО таким переконливим. Зрештою, зростання НАТО після розпаду Радянського Союзу є історичним фактом, оскільки практично всі нові члени Альянсу походять з імперії Кремля часів холодної війни.
Але хоча на перший погляд це, підтверджує російські звинувачення в зазіханнях Заходу, спроби Москви звинуватити НАТО у вторгненні не витримують серйозної критики.
Головним аргументом президента Росії Володимира Путіна завжди було те, що розширення НАТО становить серйозну загрозу безпеці Російської Федерації. Однак його власні дії переконливо демонструють, що він сам у це не вірить.
Коли Фінляндія і Швеція у відповідь на вторгнення оголосили про плани приєднатися до НАТО, Путін заявив, що Росія не має “жодних питань” до цього кроку Північних країн – незважаючи на те, що це подвоїть існуючий кордон Росії з Альянсом, а також перетворить Балтійське море на озеро НАТО. Більше того, Путін підкреслив повну відсутність занепокоєння, в односторонньому порядку демілітаризувавши фінський кордон і вивівши з цього регіону приблизно 80 відсотків російських військ.
Очевидна байдужість російського правителя до членства Фінляндії та Швеції в НАТО робить смішними його заяви про те, що він відчуває екзистенційну загрозу через набагато слабші зв’язки України з альянсом. Якби Путін справді відчував, що НАТО становить якусь небезпеку для Росії, він би рішуче протестував проти рішення Фінляндії вступити до Альянсу і вжив би заходів для посилення російської військової присутності вздовж нового кордону країни з НАТО. Натомість він вчинив з точністю до навпаки.
Навіть якщо відкинути скептицизм і уявити собі майбутнє вторгнення НАТО в Росію, то немає жодних практичних підстав розглядати членство України в НАТО як якусь остаточну військову червону лінію для Кремля. Три країни Балтії, які є членами НАТО з 2004 року, також межують із західною Росією і знаходяться так само близько до Москви та інших великих російських міст, як і Україна. Якби НАТО виношувало плани захоплення Кремля або бомбардування Санкт-Петербурга, воно могло б зробити це з баз у країнах Балтії так само легко, не потребуючи українського плацдарму.
Аргумент про те, що НАТО змусило Росію напасти на Україну, також сильно перебільшує перспективи членства цієї країни в Альянсі. У будь-кого, хто слухає Путіна, може скластися враження, що Україна стоїть на порозі вступу до альянсу – але це дуже далеко від істини.
Члени НАТО з 2008 року ігнорують прохання України надати їй План дій на шляху до членства. І незважаючи на десятиліття ескалації російської агресії проти країни, альянс постійно відмовляється переглянути цю позицію. Навіть початок найбільшого конфлікту на континенті з часів Другої світової війни не зміг переконати скептиків всередині Альянсу в тому, що настав час для інтеграції України. Промовистим свідченням цього є те, що напередодні ювілейного 75-го саміту НАТО в липні не очікується жодних значних проривів у питанні членства України в Альянсі.
Навіть мова, яку Росія використовує для просування своїх претензій до НАТО, вводить в оману. Неодноразово критикуючи “розширення НАТО”, Кремль створює уявлення про експансіоністську імперію, яка прагне здобути нові володіння шляхом реальної або прихованої агресії. Але нікого ніколи не примушували вступати до НАТО. Навпаки, розширення Альянсу після 1991 року відбувалося майже виключно з ініціативи нових країн-членів, які прагнули приєднатися до організації. І зрозуміло, що ці нові члени тепер розглядають російське вторгнення як доказ того, що вони діяли правильно, коли прагнули до членства.
Звичайно, російське обурення зростанням НАТО після 1991 року не є повністю штучним, але це невдоволення має мало спільного зі справжніми проблемами безпеки. Натомість Кремль невдоволений втратою впливу в сусідніх країнах, які тепер більше не є вразливими до традиційних методів примусу Москви. Хоча НАТО не становить реальної загрози російській національній безпеці, воно створює суттєві перешкоди для російського імперіалізму.
Іншими словами, НАТО заважає Росії залякувати своїх сусідів.
Розуміння імперського порядку денного Росії є важливим для тих, хто намагається зрозуміти мету її вторгнення в Україну. Путін вважає за краще читати лекції міжнародній спільноті про нібито несправедливість розширення НАТО, але, звертаючись до внутрішньої аудиторії, він обирає разюче інший тон, часто зображуючи війну у відверто імперіалістичних термінах. Він неодноразово заявляв, що повертає “історично російські землі” і порівнював своє вторгнення з імперськими завоюваннями царя Петра І у вісімнадцятому столітті.
Тому не дивно, що в перший день вторгнення міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, як повідомляється, пожартував, що у Путіна є лише три радники: “Іван Грозний. Петро Перший. І Катерина Велика”.
Рішення Путіна про вторгнення було результатом імперських амбіцій, глибоко вкорінених в російській історії, за століття до заснування НАТО. Він не був спровокований на вторгнення розширенням НАТО, яке, на його думку, не становить жодної видимої загрози національній безпеці Росії. Його спровокувало невпинне зміцнення української державності до 2022 року і перспектива стати першим російським правителем, який втратить контроль над Україною за останні 300 років.
Посилюючи фальшиві заяви Путіна про відповідальність НАТО за сьогоднішню війну, західні політики, такі як Трамп і Фарадж, ризикують легітимізувати російський імперіалізм, водночас приховуючи справжні причини вторгнення. Це лише підбадьорить Кремль і призведе до подальшої агресії в Україні та за її межами.
Натомість, меседж до Москви має бути чітким і послідовним: Україна тут для того, щоб залишитися незалежною європейською країною і знаходиться на історичному шляху до інтеграції в ширший західний світ. Чим швидше Росія змириться з цим, тим швидше Європа зможе почати рух до сталого миру.
