Ми їдемо на великій швидкості до села Липці, яке зараз перебуває в облозі.
Російські війська проникли в цей прикордонний район на північ від Харкова, другого за величиною міста України.
Нас супроводжують бійці Національної гвардії України, серед останніх підкріплень, які намагаються зупинити цей останній російський наступ. Вони пройшли шлях від запеклої битви на сході до іншої, ще далі на північ – без перепочинку.
Важкі удари артилерії стають гучнішими, коли ми прибуваємо на їхню позицію, всього за милю від лінії фронту.
Ми біжимо повз тліюче вогнище до бункера, де нам наказано сховатися.
У сирому, похмурому підвалі група солдатів дивиться трансляцію з безпілотника. Вони спрямовують вогонь української артилерії на лісосмугу.
Андрій розповідає мені про ситуацію: “Вона динамічна, напружена і важко передбачувана”.
Нам сказали, що ми не можемо залишатися надовго. Навіть під землею чути вибухи.
Я запитую Андрія, чи змінює на краще ситуацію на фронті приїзд його людей.
“Відносно, але завжди важко потрапити на чужу лінію оборони, бо немає належної взаємодії з іншими підрозділами”, – відповідає він.
Але він розуміє важливість свого завдання і те, чому росіяни відкрили цей новий фронт.
“Вони хочуть відтягнути наші сили від лінії оборони в Донецькій і Луганській областях. Це було лише питанням часу. Росіяни завжди використовують підлу тактику”, – каже він.
Надворі темніє, і зараз вони використовують тепловізійну камеру на безпілотнику, щоб стежити за пересуванням росіян. “Наш пілот щойно виявив рух ворожої групи поблизу наших позицій, – розповідає мені Андрій.
Нам наказали швидко виїжджати.
У польовому шпиталі далеко за лінією фронту українські медики лікують ще одного пораненого.
Віктору відірвало кілька пальців під час вибуху міномета. Він лежить на ліжку, притомний, загорнутий у фольговану ковдру, і медсестра надає йому допомогу.
Але найбільше Віктор турбується про хлопців, яких він залишив. “Я не можу жити без моїх хлопців, – каже він, – вони мої друзі, моя друга сім’я”. Він каже, що хоче повернутися до них, як тільки його підлатають.
Росіяни теж несуть важкі втрати. Але їх більше.
Віктор розповідає, що вони відбивали хвилю за хвилею атаки. “Їх дуже багато”, – каже він.
Вважається, що Росія зосередила понад 30-тисячне військо безпосередньо біля кордону.
На цьому фронті Україна не лише переважає за чисельністю, але й за озброєнням.
“У росіян є все, що вони хочуть, – каже Віктор, – а нам немає з чим воювати. Але ми робимо, що можемо”.
Затримки у військовій підтримці з боку США ускладнили їхню роботу. Протягом останніх кількох місяців боєприпаси доводилося нормувати.
В середньому Росія може випустити в 10 разів більше артилерійських снарядів. Є надія, що дефіцит зменшиться з надходженням більшої кількості американської зброї і боєприпасів.
На артилерійській позиції, схованій у лісосмузі за межами Вовчанська, бійці 57-ї української бригади випускають від 50 до 100 снарядів на день, щоб захистити місто.
Коли ми приїжджаємо, вони чекають на нову партію боєприпасів для своєї самохідної гармати російського виробництва. Незабаром невеликий мікроавтобус привозить ще 20 снарядів. Їх вистачить ще на кілька годин.
Цей підрозділ теж воював далі на сході, перш ніж отримав наказ захищати Харків.
Лінії оборони України розтягуються і стоншуються.
Інша бригада, що знаходиться неподалік, прибула з Роботиного на півдні, де також просуваються російські війська.
Невеликі успіхи, досягнуті в українському наступі 2023 року, повільно, але впевнено зникають.
Минулого року в цей час Україна сподівалася повернути свої землі. Тепер вона просто сподівається втримати лінію фронту.
Українське підкріплення відіграє важливу роль у відбитті цього останнього російського наступу. Але якою ціною це дається іншим на 800-мильній (1287 км) ділянці фронту?
Буде важко витіснити всі російські війська, які зараз закріпилися в Харківській області.
Михайло, командир української артилерії на цій позиції, каже мені: “Ми втрачаємо Вовчанськ, і ми також втрачаємо села навколо Вовчанська”.
І є відчуття, що цього можна було б уникнути, якби оборона була краще підготовлена.
“Ми могли б використовувати колоди і бетон для будівництва оборонних споруд. Тепер нам доведеться використовувати снаряди і людей, щоб відвоювати цю землю”, – каже він мені.
