У селі Липці українські війська, схоже, призупинили несподіваний наступ російських терористичних військ.
Кілька тижнів тому вони стрімко просувалися в напрямку Харкова. Але за допомогою підкріплень Україна поступово зупиняє їхній наступ.
Проте загроза з півночі не зникла. Липці все ще залишаються мішенню для ворога.
Коли ми з елітним українським підрозділом швидко їдемо зруйнованими і безлюдними вулицями, поруч лунає важкий стукіт снарядів, що падають неподалік.
Двоє з команди спрямовують автомати у вікно. Вони продивляються небо на наявність дронів-камікадзе. Вони стали однією з найпотужніших видів зброї цієї війни.
Цей український підрозділ теж збирається їх використовувати. Вони називають себе “Гострі картузи”, на честь культового телесеріалу.
Олександр, їхній лідер, розповідає, що на початку війни вони вийшли на вулиці з рушницями, в цивільному одязі, щоб охороняти їх. Він каже, що це було схоже на сцену з популярного серіалу.
Але вони більше не є командою добровольців у лахмітті. Тепер вони загартовані в боях і пройшли підготовку у західних спецпідрозділах. Тепер вони – високотехнологічні “Гострі картузи”, що використовують дешеві, серійно виготовлені маленькі дрони.
Тим не менш, вони зберегли свою назву і носять камуфляжні кепки з нашитим ззаду девізом – “Знайти і знищити”.
Останні кілька тижнів Олександр в прямому сенсі бореться за свій дім.
Раніше він обробляв поля неподалік від їхньої землянки, захованій у лісосмузі. До війни він вирощував тут полуницю. Але тепер він скидає бомби.
З початку наступу команда “Гострі картузи” стверджує, що вбила або поранила понад 100 російських солдатів.
Вони діють як невеликі військово-повітряні сили з десятками безпілотників і арсеналом бомб – одні для знищення танків, інші для ураження груп піхоти або окремих солдатів.
Вони або скидають бомби, або використовують дрони-камікадзе, які летять прямо в ціль. Вони також відомі як дрони з видом від першої особи, або FPV.
У день нашого візиту вони намагаються знайти нові цілі.
Це свідчить про те, що вони досягли певного успіху. Росіяни ховаються.
Щоб заповнити час, вони використовують один зі своїх великих дронів для роззброєння вже вбитих солдатів. За допомогою гака їм вдається вихопити штурмову гвинтівку, що лежить поруч з мертвим російським солдатом.
Вони не лише вбивають, але й захоплюють зброю.
Безпілотники до певної міри змінили цю війну.
Але Антон, старший брат Олександра, знає, що їх недостатньо, щоб перемогти росіян.
“Ми можемо стримувати їх за допомогою безпілотників і завдавати їм шкоди, – каже він, – але, на жаль, нам не перемогти з ними”.
Він каже, що зброя більшої дальності, яка б вражала райони нарощування російських сил по ту сторону кордону, “могла б запобігти цьому наступу”.
Росіяни, як і вони, розробили способи глушіння сигналів безпілотників за допомогою засобів радіоелектронної боротьби.
Коли “Гострі картузи” врешті-решт знаходять нову ціль, їхній сигнал блокується, перш ніж вони можуть атакувати. За день вони можуть втратити чотири-п’ять безпілотників.
Незважаючи на невдачі, Олександр каже, що харківський наступ дав його втомленим бійцям друге дихання. Раніше вони боялися, що світ втрачає до них інтерес. Але він знає, що ця небезпека все ще існує, і кінця їй не видно.
Він каже, що очікує, що конфлікт триватиме дуже довго, “можливо, кілька років або навіть десятиліть”. Жодна зі сторін, за його словами, не має сили, щоб завдати нокаутуючого удару. Щоб відтіснити росіян до їхнього кордону, Україні знадобиться “колосальна” підтримка Заходу, каже він.
Але наразі цей останній російський наступ зірвано.
Олег Синєгубов – голова Харківської військової адміністрації – вважає, що початковий план полягав у тому, щоб дійти до самого Харкова. Він розповів ВВС, що нещодавно захоплені в полон російські солдати розповіли, що їхньою метою було взяти місто Вовчанськ за два дні, а за п’ять днів дійти до Харкова.
Президент Путін заперечує, що захоплення міста було частиною його плану.
Губернатор Синєгубов вважає, що зрештою росіян можна відтіснити до кордону – так само, як це було у 2022 році. Але він додає: “Звільнити територію – це лише половина справи. Інша половина – утримати її”.
Новий наступ Росії в Харківській області знову поставив питання про те, чи може Україна дійсно виграти цю війну.
Він, безумовно, висвітлив недоліки в підтримці Заходу і напруженість у власних втомлених збройних силах України – які розтягнутуті по всій лінії фронту, гірше озброєні і чисельно менші за російські.
Навіть якщо Україні вдасться витримати цей останній наступ, вона все одно втратить територію по всьому 800-мильному (1300 км) фронту. Україна також не змогла протистояти відновленій військовій машині Росії, яка набирає нові війська і здатна переозброюватися.
“Захід боїться Росії”
Україна вважає, що більша частина провини лежить на рішучості її союзників.
Цього тижня президент Володимир Зеленський висловив своє розчарування обмеженістю західної підтримки. Він звинуватив союзників у тому, що вони “бояться, що Росія програє війну”, і хочуть, щоб Україна “перемогла так, щоб Росія не програла”.
Україна нагадує про нещодавню затримку у військовій підтримці з боку США. Генерал-лейтенант Ігор Романенко, колишній заступник начальника Генерального штабу України, сказав ВВС, що США “організували для росіян шестимісячне вікно можливостей”.
Олександр Мережко, голова Комітету у закордонних справах Верховної Ради України, сказав, що такі затримки також підкреслюють розбіжності у зовнішній політиці Заходу.
“Мені здається, що дехто вже погодився на розділ України”.
За його словами, Захід, схоже, намагається уникнути повної поразки України, не вступаючи при цьому в прямий конфлікт з Росією – “коли ви переслідуєте обидві ці цілі, це позбавляє вас рішучості”, – сказав він.
Генерал-лейтенант Романенко висловлюється більш прямолінійно. “Захід боїться Росії”, – сказав він. “Це треба подолати”.
Високопоставлений представник українського оборонного відомства повідомив ВВС, що останнього пакету військової допомоги від США вистачить лише для продовження оборонних операцій до кінця цього року.
Іншими словами, цього недостатньо для того, щоб розпочати більш дорогий і складний наступ, щоб спробувати відвоювати територію.
Олександр Мережко сказав, що нещодавній пакет військової допомоги США “лише дає нам більше шансів вижити і утримати лінію фронту”. За його словами, Україна потребує довгострокової та безперервної підтримки.
Нестача озброєння погіршилася через сумніви щодо того, що саме Захід готовий постачати.
Генерал-лейтенант Романенко каже, що військово-повітряні сили України вже мали б бути посилені винищувачами F-16. Він називає затримку “боягузтвом”.
Існує схоже розчарування з приводу використання наданої Заходом зброї дальнього радіусу дії. США не хочуть, щоб з неї стріляли по російській території. Пан Мережко каже: “Якщо ми обмежимося лише використанням цієї зброї на власній території, ми просто стікатимемо кров’ю”.
Він вважає, що напрямок війни зміниться лише тоді, коли Росія відчує наслідки війни у себе вдома.
Повернувшись на фронт, Антон розповідає, що Україна спостерігала нарощування російських сил на кордоні. Він каже, що якби можна було завдавати їм ураження, “ми могли б запобігти цьому наступу”.
Як це закінчиться?
В Україні також зростає розуміння того, що вона не зможе виграти цю війну лише військовими засобами.
Народний депутат України Олександр Мережко визнає, що це коштує величезних втрат.
“Ми знаємо, що ми стікаємо кров’ю, що половина нашої енергосистеми зруйнована і третина економіки. Ми втрачаємо людей і не маємо жодних гарантій, що через рік у нас буде зброя, яка нам потрібна”.
Мережко не вірить, що мирні переговори з Путіним можуть коли-небудь відбутися. Але він більше не виключає розмов про припинення вогню.
Він не погоджується з поділом України, але визнає, що повернення окупованих територій тепер може бути тривалим процесом. Він описує свою країну як “втомлену і розлючену, але не переможену”.
Генерал-лейтенант Ромененко також вважає, що повернення втрачених Україною земель може бути поступовим і вимагатиме як “військової, так і дипломатичної роботи”.
Україна ще не готова відмовитися від цієї війни. Але зростає розуміння того, що на певному етапі їй, можливо, доведеться розглянути інші шляхи її завершення.
Однак, навіть попри останні невдачі, українська нескореність і готовність до боротьби не згасла. Вона не зазнала смертельного удару в Харкові. Насправді, вона вкотре демонструє, що здатна долати труднощі – навіть у найслабші моменти.
