Місцевість біля східної лінії фронту України вкрита вирвами і подібна до місячної. А життя тих, хто прибуває на фронт часто буває коротким. “Досвідчені солдати бояться ближче знайомитися з новачками, – каже “Артем”, військовий, який колись був прикомандирований до 59-ї бригади. Вона дислокується південніше Покровська, що в знаходиться Донецькій області. “Твоя доля вирішується в перші кілька годин. П’ять, десять хвилин – це все, що потрібно”.
Артем згадує, що в одному з фронтових бліндажів він побачив “приблизно, двісті покинутих [речових] сумок” з прізвищами. Дістатися до позицій – це лише половина справи. Опинившись в окопах, що утворюють лінію фронту, доводиться мати справу з тим, що деякі солдати називають “вінегретом”, або гнилою сумішшю металу, сміття, гілок, крові та людських останків. “Утримувати позиції неможливо, бо дуже багато полеглих, а тіла ніхто не забирає”.
Літній наступ Росії, на відміну від минулорічного контрнаступу України, ніхто не оголошував. Його найбільш інтенсивна фаза триває на Донбасі та в Харківській області вже протягом трьох місяців. Після відступу з Авдіївки в лютому цього року Україна, потерпаючи від нестачі зброї та людей, поступово втрачає позиції: то село тут, то невдала ротація там. Зараз українські війська втрачають до 1 км території щодня. Бої активізувалися по всій лінії фронту. 30 липня президент Володимир Зеленський заявив, що Покровськ, місто з в якому до війни проживало 60 000 осіб, став головною ціллю Росії.
Російське просування було нерівномірним і далося дорогою ціною. Якщо Росія буде просуватися такими темпами, то пройдуть роки, перш ніж вона завершить захоплення Донецької і Луганської областей, які є її давньою політичною метою. Якщо вона взагалі зможе це зробити. Її втрати, вбитими і пораненими, становлять кілька сотень осіб на день, що в п’ять-десять разів перевищує втрати України. Бронетехніки мало, її методично знищують українські безпілотники. Деякі підрозділи використовують застарілі мотоцикли.
Але Росія також розробила тактику, яка дає результат. Нескінченні хвилі солдатів, кидаються на штурм українських позицій, і прориваються завдяки чисельній більшості. Керовані бомби і перевага в кількості артилерійських снарядів 4:1 дозволяють знищувати українські позиції. Безпілотники ставлять під загрозу ключові шляхи постачання, що знаходяться далеко від місця бойових дій.
“Вони атакують наші слабкі місця по всій лінії фронту”, – каже Сергій Ціхоцький, офіцер 59-ї бригади. Схоже, що мішенями росіян стають підрозділи з низьким моральним духом або напруженими відносинами з командуванням. Окупанти використовують дезінформаційні кампанії та озброєння, щоб ще більше виснажити їх.
59-та бригада стала однією з цілей після публічної критики її командира за нібито безвідповідальний підхід до операцій. Критика лише посилилася наприкінці липня, коли група військових була оточена в Красногорівці, за 35 км на південний схід від Покровська, і не отримала наказу відступати. Пан Ціхоцький вважає, що критика була несправедливою. “Зараз командирам доводиться обирати між складними і надзвичайно складними рішеннями”.
Джерело з українських силових структур, що знаходиться в Покровську, пояснює, що значне зниження потужності українських військ відбулося через затримку з постачанням зброї зі США, яка сталася на початку цього року. Але найбільш нагальною проблемою на даний момент є нестача людських ресурсів і невдала українська мобілізаційна програма. У Росії більше людей. Він говорить, що через це також впав моральний дух в українському війську. Хоча рівень його зниження дуже відрізняється в різних бригадах. “Є бригади, де робота добре організована, а є такі, де, відверто кажучи, ні”.
З одного боку, такі бригади, як 3-тя штурмова, що зараз базується північніше Ізюма, мають навіть резерви, які можна використовувати. Але три роки виснажливої війни можуть знесилити навіть найкращі підрозділи. Командир 24-ї бригади, яку нещодавно перевели з Ню-Йорка до Часів Яру, на одну з найгарячіших ділянок фронту, каже, що батальйони його бригади зараз воюють, маючи на позиціях лише по 20 осіб, це менше, ніж взвод. Він захотів залишитися анонімним, щоб у повній мірі висловити свої емоції. “Називайте мене Сирським”, – жартує він. В його голосі відчувається злість на Олександра Сирського, українського головнокомандувача.
Сирський з 24-ї каже, що його бригада, яка здебільшого використовує застарілу зброю радянського виробництва, на день отримує від двох до шести снарядів для восьми гармат. Через це бригада втрачає близько 15 бійців за кожен день боїв. “Це божевілля. В нас воюють кухарі, електрики та механіки”.
Нещодавні невдачі спонукали старших командирів призначити “антикризових менеджерів”, і частково це спрацювало. Одним з таких командирів є полковник Павло Федосенко, який двічі відіграв важливу роль у захисті Харкова від російських атак, востаннє це відбулося у травні. Його поява в Красногорівці, на одній з найбільш складних ділянок фронту, збіглася зі стабілізацією ситуації. Зараз Україна стримує росіян від подальшого просування, і все ще контролює близько 10% цього міста.
“Командування було слабким, – сказав він під час швидкого інтерв’ю поблизу лінії фронту. “Я дав кожному підрозділу більш чіткі інструкції щодо їхніх завдань, розташування резервів, позицій противника і того, де працюють російські безпілотники”. Полковник Федосенко наполягає на тому, що після стабілізації ситуації має відбутися наступ на російські позиції. “Нам потрібно повернути ініціативу. Якщо ми цього не зробимо, вони продовжуватимуть ставити умови”.
Покровськ, як і багато інших міст Донбасу, чекає. Автомобільна траса, що веде з Покровська до Костянтинівки, вже знаходиться в зоні досяжності російських безпілотників. Артилерія стоїть біля околиць міста. Балістичні ракети стали частиною повсякденного життя. У лютому перед захопленням сусідньої Авдіївки двокімнатні квартири у Покровську продавалися за $25 000. Зараз ціна становить $7 000-10 000. Цивільне життя в центрі Покровська триває, але смуток видно на кожному обличчі. Джерело в силових структурах прогнозує, що за кілька місяців життя тут кардинально зміниться. “Вони займуть певні позиції, – каже він, – і тоді почнуться обстріли російської артилерії та атаки безпілотників”.
Невпинний російський наступ ставить багато запитань перед Україною: перед її народом, політиками та солдатами. Артем прийшов до жахливого рішення. Він утік, сказавши, що збирається забрати посилку з найближчого міста. “Якби я цього не зробив, я б зараз з вами не розмовляв”, – каже він. Але навіть він вважає, що Україна повинна продовжувати воювати, а не шукати миру. І він продовжив би це робити під керівництвом кращого командира. Ненависть до Росії залишається об’єднуючим фактором серед українських солдатів; і, здається, вона збільшується з їх наближенням до лінії фронту. Мало хто вірить у перемир’я, яке в майбутньому не призведе до нового і більш масштабного нападу. “Як командир я впевнений у необхідності переговорів, – каже полковник Федосенко. “Але як боєць, патріот і українець, я категорично проти них”.
