Фотографії не дають спокою. Це зображення українських чоловіків і жінок – військових, цивільних, парамедиків і волонтерів, які провели місяці і роки в російському полоні. Усі вони пережили тортури та жорстоке ставлення. Багато хто з них має шрами після перебування в полоні. Вони є одними з військовополонених, яких обмінювали починаючи з 2014 року. Тоді Володимир Путін розпочав своє вторгнення в Україну, захопивши східні області.
У 2019 році українська фотокореспондентка Зоя Шу почала фотографувати тих, кого звільняли з російського полону. Впродовж п’яти років вона проводила час з колишніми військовополоненими в їхніх домівках, розмовляла з ними про їхні життя та вислуховувала жахливі розповіді про побиття та інші форми щоденного насильства.
“Вони страждали. Я бачу в них не жертв, а тих, хто вижив. Те, що вони пережили, жахливо”, – каже вона.
Деякі з тих, кого вона сфотографувала, мають страшні шрами. У 2014 році у Донецьку сепаратисти вирізали свастику на спині місцевого жителя Богдана Сергійця. Вони звинуватили його в тому, що він підтримує Україну і є “нацистом”. Інше фото – портрет Ейдена Асліна, британського добровольця, взятого в полон у квітні 2022 року, коли він воював за Україну. Він і його колега, британський в’язень Шон Піннер, якому погрожували стратою, кажуть, що їх били, кололи ножами і катували електричним струмом.
Інші травми менш помітні. Багато колишніх полонених, як чоловіків, так і жінок, розповіли, що піддавалися сексуальному насильству і ґвалтуванню. У Росії та на окупованих територіях України допитувачі використовували військовий польовий телефон. Він був потрібний для того, щоб бити полонених електричним струмом, прикріплюючи затискачі до геніталій і сосків.
“Є фізична травма, а є – психологічна, – каже Шу. “З нею важко впоратися, вона глибока. Потрібно багато часу, щоб вона загоїлася”.
Ще одним методом катувань є голод. Один колишній військовополонений, на ім’я Борис, розповів, що за два роки перебування в різних таборах він схуд на 45 кг: “Я дуже схуд. Коли мене звільнили, я був настільки слабким, що не міг поставити ногу на сходинку”.
Борис розповідає, що його сусід по камері був настільки виснажений, що не міг ходити і “з’їхав з глузду”. А потім додав: “Він не міг підняти руки. Він перестав їсти. Його забрали. Ми не знаємо, що з ним сталося”.
Борис розповідає, що викрадачі били його пластиковими трубами та застосовували електрошокери. Це відбувалося в коридорі, де не було камер відеоспостереження для того, щоб зафіксувати знущання. Одного разу охоронці сказали, що його ситуація покращиться, якщо він дасть інтерв’ю російському пропагандистському телеканалу. Крім того вони намагалися його “перевиховати”.
“Вони любили вчити нас “історії” – ми були “фашистами”. Нам говорили, що Україна ніколи не існувала і завжди була частиною Росії”, – розповідає Борис.
Інші колишні в’язні розповіли, що їх змушували співати гімн та інші російські пісні, а також читати вголос патріотичні вірші. “Мета була одна – знищити українську ідентичність”, – каже Шу. Вона додає, що солдат із Західної України, який не розмовляв російською, зазнавав додаткових знущань.
“Існує тенденція постійних і систематичних порушень [прав людини]”, – каже Шу, називаючи це “державною політикою”.
Деякі колишні ув’язнені змогли відновити нормальне життя. Інші продовжують мучитися через пережите і страждають від депресії та панічних атак. За даними київського Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, з полону повернули 3405 осіб, включаючи 95 військовополонених, яких обміняли 17 липня. Вважається, що десятки тисяч українських військових і цивільних залишаються в російських в’язницях.
Точна кількість військовополонених невідома. Ця цифра включає близько 1 500 солдатів, захоплених у полон у травні 2022 року, коли військові, що захищали металургійний комбінат “Азовсталь” у Маріуполі, здалися в полон. Кремль відмовляється надати повний список людей, яких він утримує, додаючи страждань сім’ям, чиї близькі зникли безвісти під час бойових дій.
Шу розкритикувала міжнародні організації, які допомагають полоненим. На її думку, вони не змогли натиснути на Кремль, щоб пом’якшити жахливі умови утримання полонених і покласти край систематичним знущанням.
“Де Червоний Хрест? Де ООН? Де всі?” – запитує вона. “Не схоже, що є якась активність чи терміновість. Рівень жорстокості і тортур в російських в’язницях вимагає негайних дій”.
