Домовитися про звільнення засудженого вбивці було “нелегко”, – сказав Олаф Шольц, канцлер Німеччини, з притаманним йому применшуванням. Скоріше за все, Німеччина хотіла б не відігравати жодної ролі у складній багатосторонній угоді, яка допомогла звільнити Евана Гершковича, репортера Wall Street Journal, та 15 інших в’язнів з російських та білоруських в’язниць. Але вона не могла залишатися осторонь, оскільки Володимир Путін був налаштований звільнити з німецької в’язниці Вадима Красікова. Він є кілером, якого у 2019 році російські спецслужби відправили вбити чеченського емігранта в Берліні. Він відбув менше трьох років від свого довічного ув’язнення, призначеного йому берлінським судом у 2021 році. І позавчора одягненого в спортивний костюм пана Красікова сам Путін зустрічав на злітній смузі московського аеропорту, при зустрічі міцно обійнявши вбивцю.
Реакція на обмін у Німеччині була, безумовно, неоднозначною, оскільки вона себе вважає гордою Rechtsstaat (правовою державою), яка дотримується принципу верховенства права. Німецька новинна мержа RND назвала обмін “брудною угодою”, а деякі журналісти були в захваті від цієї новини. Повідомляється, що прокурори, яким Міністерство юстиції Німеччини наказало звільнити пана Красікова, дуже розлючені. Марко Бушманн, міністр, який дав наказ про звільнення, визнав, що це була “неприємна поступка”. Інші політики були налаштовані ще більш скептично, попереджаючи, що звільнення лише заохотить Путіна та інших автократів до захоплення нових заручників.
Що ж переконало пана Шольца звільнити Красікова? Канцлер частково керувався суто національними інтересами. Серед тих, кого вчора звільнили з полону, було п’ятеро громадян Німеччини. Серед них був Ріко Крігер, який у червні був засуджений до смертної кари у Білорусі за звинуваченнями в тероризмі. Дійсно, деякі з них могли бути заарештовані, щоб посилити тиск на Німеччину.
Але поступка Німеччини також є результатом тривалих дипломатичних зусиль адміністрації президента Джо Байдена, спрямованих на тісну співпрацю з її найважливішим європейським союзником. Пояснюючи вчора своє рішення, пан Шольц сказав, що Німеччина “зобов’язана… бути солідарною зі Сполученими Штатами”. Пан Байден, зі свого боку, був прямолінійним під час своєї подяки. “Я дуже вдячний канцлеру”, – заявив він в Овальному кабінеті. Він додав, що німецький уряд спочатку заявив про те, “що вони не можуть [піти на ці поступки] через особу, про яку йдеться. Але всі активізувалися”.
Після дипломатичного провалу президентства Дональда Трампа пан Байден вступив на посаду у 2021 році, пообіцявши відновити зіпсовані відносини Америки з її союзниками. Німеччина була однією з перших у цьому списку. Пан Байден діяв швидко. Він уклав суперечливу угоду з Ангелою Меркель, попередницею пана Шольца, щодо “Північного потоку-2” – підтримуваного Німеччиною газопроводу, призначеного для постачання російського газу до Європи. Американські чиновники побоювалися, що це дасть Путіну економічні важелі впливу. Однак вони визнали, що готові пожертвувати своїми інтересами заради ширшої мети – налагодження відносин з Німеччиною.
На початку 2022 року повномасштабне вторгнення Росії в Україну змусило Німеччину відмовитися від підтримки “Північного потоку-2”. Але війна надала новий імпульс для зміцнення союзу двох урядів. Америка була вражена програмою пана Шольца Zeitenwende, яка зобов’язала Німеччину збільшити витрати на оборону і припинити постачання російського газу через трубопроводи. Обидві країни зійшлися у поглядах стосовно багатьох інших питань: починаючи із заявки України на вступ до НАТО, яку обидві сприйняли скептично, і закінчуючи умовами, за яких певні види озброєнь можуть бути надані Україні. Дійсно, пан Шольц часто здавався мотивованим не стільки бажанням захистити Україну, скільки необхідністю зберегти прихильність Америки до Європи.
Обидва лідери наражають себе на внутрішню критику, так сильно підтримуючи один одного, зазначає Джефф Ратке, президент Американсько-німецького інституту при Університеті Джона Гопкінса у Вашингтоні, округ Колумбія. Нещодавній дозвіл пана Шольца на розміщення з 2026 року американських ракет середньої дальності в Німеччині не обійшовся без суперечок, особливо серед його колег-соціал-демократів. Фрідріх Мерц з правоцентристських християнських демократів, заявив, що він зможе працювати з Трампом, якщо його переоберуть у листопаді. Мерц є головним опонентом Шольца на федеральних виборах, які відбудуться наступного року. Пан Шольц, навпаки, не приховує того, що хотів би, аби у Білому домі правив демократ. Як відомо, відносини пані Меркель з паном Трампом були напруженими. І наступний канцлер навряд чи матиме кращі стосунки.
Тим не менше, зміцнення дипломатичних відносин стало хорошим підґрунтям для інтенсивних переговорів між двома урядами та їхніми лідерами стосовно обміну ув’язненими. Минулого року Америка сподівалася, що Німеччину вдасться переконати звільнити пана Красікова в рамках угоди, яка мала привести до звільнення Олексія Навального, найвідомішого російського політичного в’язня. Міністр закордонних справ Німеччини Анналена Бербок не бажала підтримувати ідею звільнення спонсорованого державою вбивці. Але пан Шольц був відкритий до цієї ідеї, оскільки він познайомився з паном Навальним під час його тривалої реабілітації в Німеччині після отруєння в 2020 році. Кажуть, що пані Барбок вдалося переконати наприкінці минулого року. “Заради вас я зроблю це”, – сказав Шольц Байдену.
В лютому смерть пана Навального в сибірському ГУЛАГзі зупинила переговори, але не зірвала їх. Хоча німецькі чиновники були небагатослівними на публіці, за лаштунками вони дали зрозуміти, що відкриті до угоди, яка б дозволила звільнити не лише пана Гершковича. До списку тих кого ще можна було звільнити входив Володимир Кара-Мурза. Це російсько-британський активіст, чия мати переїхала до Берліна, щоб боротися за свободу свого сина. Німецькі спецслужби почали переговори безпосередньо зі своїми російськими колегами. Хороші відносини між високопоставленими американськими і німецькими чиновниками, встановлені під час війни, полегшили просування переговорів, і деталі були остаточно узгоджені минулого місяця на Аспенському безпековому форумі, в штаті Колорадо. “Німеччина є незамінною країною Європи, і адміністрація Байдена визнала це з першого дня свого правління, – каже пан Ратке. “Саме тому Німеччина була готова зіграти ключову роль у цих надзвичайно складних переговорах”.
Після обміну пан Байден зобразив себе в якості головного винуватця угоди. Він публічно привітав пана Гершковича та інших політичних в’язнів, коли вони приземлилися на авібазі Ендрюс. Проте пан Шольц, непопулярний канцлер, якому не завадила б політична підтримка, був більш стриманим. Канцлер був присутній в аеропорту Кельн-Бонн під час прибуття кількох колишніх в’язнів, в тому числі і пана Кара-Мурзи. Але він обмежився короткою заявою і не був знятий на камеру під час зустрічі з ними. Такі дії, ймовірно, відображають неоднозначне ставлення німців до угоди. Критика швидко не вщухне.
