Десятимісячна війна між Ізраїлем і ХАМАС у секторі Гази давно вийшла за межі локального конфлікту, спричинивши небезпечну військову ескалацію по всьому Близькому Сходу. Відбуваються кровопролитні зіткнення на ізраїльсько-ліванському кордоні, напади хуситів на судна у Червоному морі і на Тель-Авів, атаки пов’язаних з Іраном ополченців на американські війська в Іраку і Сирії і навіть прямі зіткнення між Ізраїлем та Іраном. Крім того, минулого тижня Ізраїль взяв на себе відповідальність за вбивство у Бейруті Фуада Шукра, вищого командира Хезболли, протягом 24 годин після того як це сталося. Удар був нанесений у відповідь на ракетний обстріл Голанських висот Хезболлою, і вважається, що Ізраїль стоїть за вбивством Ісмаїла Ханії, політичного лідера ХАМАСу, в Тегерані. Ці кілька ударів викликали занепокоєння у багатьох експертів стосовно розгорання ще більшої регіональної війни.
Чому Ізраїль пішов на таку ризиковану ескалацію? Безумовно, його останні атаки самі по собі не є чимось нечуваним. За весь час країна здійснила велику кількість вбивств палестинських лідерів і знищила сотні бойовиків “Хезболли” в Лівані та Сирії. Ізраїль також давно демонструє здатність власної розвідки, проникати глибоко всередину Ірану. І попередні хвилі ескалації за останні десять місяців не призвели до повномасштабної війни в регіоні. Але повна деескалація і стримування ніколи не є гарантованими. Раціональні розрахунки будь-якої держави на користь стриманості можуть раптово перекреслити події на місцях. І це може привести до прорахунків або навіть до навмисних стратегічних рішень, які можуть спричинити розпалювання ширшого конфлікту. Динаміка і характер останніх ізраїльських ударів сильно підвищують ризик більш серйозної ескалації. Ізраїльські лідери, безсумнівно, розуміють, що вбивства Шукра і Ханії, які відбулися одне за одним, і той факт, що методи вбивств максимально принизили Іран, швидше за все, підштовхнуть Тегеран і, можливо, інші збройні угруповання, які він підтримує, до дій у відповідь.
Повідомлення про вбивства, що сталися минулого тижня, здебільшого, підкреслюють здатність Ізраїлю здійснювати військові технологічно складні атаки в глибині ворожої території. Після провалу 7 жовтня ці повідомлення підтверджують те, що ізраїльські військові знову непереможні. Але таке трактування неправильно відображає складні реалії, в яких опинився Ізраїль. Ізраїль, можливо, розширює масштаби своїх регіональних дій не тому, що відчуває себе сильним, а тому, що відчуває себе слабким. Фактично, в його рішеннях бракує довгострокового стратегічного розрахунку. Атака ХАМАСу 7 жовтня нанесла потужний удар по його системі стримування. Тепер, Ізраїль готовий взяти на себе більші ризики і понести більші витрати. А також, коли це можливо, прагне отримати тактичні переваги відчайдушно намагаючись відновити стримування.
ФАКТОР СТРАХУ
Щоб зрозуміти нинішні плани Ізраїлю, важливо оцінити, як змінилася поведінка країни після 7 жовтня. До нападу ХАМАСу впевненість Ізраїлю в своїх силах була найвищою. Ізраїль був переконаний в тому, що арабські держави прийматимуть його, навіть якщо він не вирішить конфлікт з палестинцями. І що він може завдати удару по Ірану та його союзникам практично без наслідків для себе і без загрози для підтримки, яку він отримує від Сполучених Штатів. Потім, майже за одну ніч, ця впевненість перетворилася на почуття глибокої вразливості. Під час мого візиту до Тель-Авіва наприкінці червня експерти з питань безпеки і колишні офіцери оборони та розвідки неодноразово говорили мені про те, що 7 жовтня зруйнувало впевненість Ізраїлю у власній силі. Атака ХАМАСу змінила основні припущення ізраїльтян про те, що їхня військова і технологічна перевага може стримувати супротивників, що вони можуть безпечно жити за стінами і укріпленими кордонами, і що вони можуть процвітати економічно, не роблячи серйозних кроків для того, щоб досягти до миру з палестинцями. Зараз багато хто в силових структурах визнає, що “Ізраїль не такий вже й сильний” як прямо сказав мені один колишній чиновник зі сфери національної безпеки.
Багато ізраїльтян, які навчаються або працюють у сфері національної безпеки, розлючені на власний уряд за його масові прорахунки у питаннях оборони 7 жовтня і після нього. Вони також розлючені тим, що лідери, які не змогли вберегти країну, не понесли відповідальності. Недовіра до уряду – повсюдна. Прем’єр-міністр Беньямін Нетаньяху, можливо, і заслужив овації, коли виступав у Конгресі США в липні. Але його радник з національної безпеки Цахі Ханегбі ледве зміг зв’язати слова докупи, коли виступав на конференції з безпеки Ізраїлю в Герцлії тижнями раніше. Слухачі освистали його і звинуватили уряд у недбалому ставленні до безпеки Ізраїлю та нездатності звільнити заручників, які все ще перебувають в Газі. Навіть в Ізраїлі поширена думка про те, що Нетаньяху, можливо, затягує війну заради власного політичного виживання.
Ця стурбованість і обурення відображають серйозні внутрішні виклики для національної безпеки Ізраїлю. Армія оборони Ізраїлю діє на кількох фронтах, в Газі, на Західному березі річки Йордан, на півночі Ізраїлю і за його межами. Спроба Нетаньяху реформувати судову систему країни в першій половині 2023 року вже призвела до серйозних розбіжностей між політиками та військовим керівництвом. У відповідь на тиск коаліції Нетаньяху тисячі ізраїльських резервістів погрожують не вийти на службу. Військові стикаються з безпрецедентними погрозами з боку місцевих екстремістів, в тому числі з їхніх власних збройних сил та уряду. Буквально минулого тижня праві активісти і політики влаштували демонстрацію біля однієї з військових баз ізраїльської армії. Вони організували її на знак протесту проти затримання військових, звинувачених у жорстокому поводженні з палестинськими ув’язненими. Ізраїль втрачає міжнародну підтримку через величезну кількість жертв і руйнувань в Газі. А на правових форумах в Гаазі він зазнає дедалі більшої критики через ведення війни і триваючу окупацію Західного берега річки Йордан.
КВІТНЕВІ ДУРНІ
Вплив квітневого удару, завданого Ізраїлем, недооцінений за межами країни. Ізраїль явно прорахувався, коли атакував співпробітників Корпусу вартових ісламської революції у будівлі в Дамаску, яку іранці вважали дипломатичним об’єктом. Він не очікував такої безпрецедентної, потужної прямої відповіді з використанням сотень безпілотників і ракет, запущених з іранської території по Ізраїлю.
Хоча ізраїльтяни були в захваті від продуманої і скоординованої обороної операції під керівництвом США, яка допомогла відбити атаку, дана подія завдала удару по самодостатньому іміджу Ізраїля. Будь-яке відчуття тріумфу було затьмарене тривогою через те, що Іран ніколи не здійснював такі серйозні атаки, і занепокоєнням стосовно того, що наступну таку атаку може бути не так легко відбити. Ізраїльські аналітики були задоволені тим, що ізраїльська помста продемонструвала здатність країни точно вражати цілі всередині Ірану, в тому числі об’єкти, розташовані в безпосередній близькості до іранських ядерних об’єктів. Нею стала повітряна атака по військовій базі в Ісфагані, яка була спрямована на ураження іранської ППО.
Але ізраїльські військові чиновники не завжди відчувають себе комфортно, покладаючись на метод стримування шляхом заперечення – тобто, переконуючи супротивників у тому, що атаки не матимуть успіх. Такий метод вважають дієвим Сполучені Штати. На думку цих посадовців, квітнева оборонна операція Ізраїлю не була цілком успішною, оскільки, військова коаліція не змогла запобігти нападу, а лише обмежила збитки від нього. Ізраїльські експерти в сфері оборони віддають перевагу стримуванню шляхом покарання – демонструючи супротивникам, що атаки матимуть наслідки. Багато ізраїльських аналітиків з питань безпеки стурбовані тим, що позиції Ізраїлю в регіоні слабшають. Вони занепокоєні тим, що Іран і його союзники стають сильнішими, і що Тегеран може отримати додатковий стимул для використання свого ядерного потенціалу. Це може статися, якщо Іран вважатиме, що він не може в достатній мірі стримувати Ізраїль за допомогою звичайних засобів. Як висловився один колишній чиновник з національної безпеки, вони вважають, що країна деградує до статусу другорядної, в той час як Іран намагається потрапити до “ліги чемпіонів”. Ізраїль втрачає силу, необхідну для стримування “в небачених раніше розмірах”, – сказав мені інший колишній чиновник оборонного відомства. І все ж політичне керівництво Ізраїлю продовжує переконувати свій народ у тому, що їхня країна перемагає.
Квітнева іранська атака переконала ізраїльтян у фундаментальній зміні “духу” Близького Сходу. Противники Ізраїлю, на їхню думку, тепер можуть вважати, що знищення країни є цілком реалістичною метою. Ці побоювання можуть бути перебільшеними. Ізраїль має найсучасніший військовий потенціал у регіоні і продовжує користуватися надійною підтримкою США та інших західних держав у своїй боротьбі проти Ірану. Але розсудливі ізраїльські аналітики говорять про існування екзистенційної загрози. Вона відрізняється від будь-якої загрози, яку вони могли відчувати з моменту здобуття країною незалежності в 1948 році. Але на відміну від 1948 року, як зазначив один колишній високопосадовець, Ізраїль не прислухається до порад свого прем’єр-міністра-засновника Давида Бен-Гуріона. Він говорив, що компенсувати слабкість можна шляхом зміцнення соціальної єдності, поглиблення дипломатичних відносин і прагнення до миру. Ізраїль рухається в протилежному напрямку на всіх цих фронтах.
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІРОК
Під час мого візиту один колишній урядовець сказав мені, що “земля під нашими ногами змінюється”. В якомусь сенсі це правда, а в якомусь – це сприйняття, протилежне до тієї самовпевненої самооцінки, яка була в Ізраїля до 7 жовтня. Ізраїльтяни впевнені у тому, що вони збережуть підтримку Сполучених Штатів. Але з огляду на сприйняття і реальність підвищеної небезпеки, Ізраїль, швидше за все, буде продовжувати вести агресивну політику в регіоні, навіть якщо це збільшить ризик початку більш масштабної регіональної війни. Після травми, отриманої 7 жовтня, ізраїльська громадськість також може бути більш схильною до ризику і готовою до агресивних дій. Як сказав мені один ізраїльський аналітик, “зараз може статися що завгодно”.
Але Ізраїль йде напролом, не маючи жодної політичної стратегії. Віра в грубу військову силу для відновлення стримування і посилення конфронтації з Іраном та його союзниками без політичного або стратегічного плану дій навряд чи змінить ситуацію в регіоні. Хоча вона сильно турбує ізраїльських військових фахівців. Це навряд чи стримає представників “осі опору”, які можуть самі несподівано збільшити напругу і знову здивувати Ізраїль.
Припинення війни в Газі, безумовно, допомогло б зменшити жахливі ризики, з якими зараз стикається Ізраїль. Хоча нинішня хвиля ескалації навряд чи наблизить угоду до припинення вогню або звільнення решти ізраїльських заручників. Однак, навіть припинення конфлікту в Газі не вирішить головної стратегічної проблеми Ізраїлю. Якщо Ізраїль все ще вірить у те, що поглиблення співпраці з країнами Близького Сходу шляхом підписання угод про нормалізацію відносин з арабськими сусідами маргіналізує підтримувані Іраном екстремістські групи і зменшить ворожість до країни, він повинен змиритися з тим, що конфлікт з палестинцями є найбільшою загрозою його існуванню. Ефективні військові операції можуть створити ілюзію перемоги, але тільки міцний мир з палестинцями може забезпечити справжню безпеку.
