За президентів Барака Обами, Дональда Трампа і Джо Байдена оборонна стратегія США ґрунтувалася на оптимістичному уявленні про те, що Сполученим Штатам ніколи не доведеться вести більше однієї війни одночасно. За часів адміністрації Обами, в умовах жорсткої бюджетної економії, Міністерство оборони відмовилося від своєї давньої політики, готовності до ведення і перемоги у двох великих війнах, і зосередилося на придбанні засобів для ведення і перемоги лише в одній. Цей крок прискорив тенденцію до скорочення збройних сил США. Він також звузив можливості американських політиків, оскільки участь США у війні в одному місці унеможливила б військові дії в інших місцях.
Цей перехід був помилковим тоді, але він є особливо недоречним сьогодні. Наразі Сполучені Штати беруть участь у двох війнах – з Україною в Європі та Ізраїлем на Близькому Сході – і стоять перед перспективою третьої війни за Тайвань або Південну Корею у Східній Азії. Всі три театри воєнних дій є життєво важливими для інтересів США, і всі вони взаємопов’язані. Минулі зусилля, спрямовані на депріоритизацію Європи і відхід з Близького Сходу, послабили безпеку США. Наприклад, скорочення американського військового контингенту на Близькому Сході створило вакуум, який охоче заповнив Тегеран. Нездатність відповісти на агресію на одному театрі може бути інтерпретована як ознака американської слабкості. Союзники по всьому світу, наприклад, втратили віру у Вашингтон після того, як адміністрація Обами не змогла забезпечити дотримання своєї “червоної лінії” проти застосування хімічної зброї Сирією. А супротивники Сполучених Штатів співпрацюють один з одним: Іран продає нафту Китаю, Китай надсилає гроші Північній Кореї, а Північна Корея надсилає зброю Росії. Сполучені Штати та їхні партнери стикаються з авторитарною віссю, яка охоплює євразійський континент.
Вашингтону пощастило мати потужних союзників і друзів у Східній Азії, Європі та на Близькому Сході. Разом вони здатні допомогти їм стримати авторитарну вісь. Але щоб досягти успіху, вони повинні краще працювати в команді. Вашингтон і його союзники повинні бути, як кажуть військові планувальники, оперативно сумісними: здатними швидко надсилати ресурси в рамках налагодженої системи тому союзнику, який їх найбільше потребує. Захід, зокрема, повинен створювати і ділитися більшою кількістю боєприпасів, озброєнь і військових баз. Сполученим Штатам також необхідно сформувати кращі військові стратегії для ведення бойових дій разом зі своїми партнерами. В іншому випадку вони ризикують бути розгромленими своїми дедалі більш спроможними на боротьбу і взаємопов’язаними ворогами.
СТАВИТИ ДРУЗІВ НА ПЕРШЕ МІСЦЕ
Перше, що Сполучені Штати та їхні союзники повинні активізувати, – це оборонне виробництво. Захід вже давно є домівкою для найпотужнішого і найсучаснішого озброєння у світі. Але зараз він просто не виробляє достатньої кількості озброєнь.
Візьмемо боєприпаси. Війна в Газі і в Україні показала, що сучасний конфлікт є інтенсивним і тривалим з точки зору використання боєприпасів. Українська армія випускає тисячі артилерійських снарядів на день, часом випереджаючи виробничі можливості своїх постачальників. Ізраїль витратив тисячі танкових снарядів і випустив багато високоточних боєприпасів у своїй війні з ХАМАС з 7 жовтня. Разом військові зусилля України та Ізраїлю, що підтримуються США, становлять рівень витрат, який західні компанії-виробники боєприпасів намагаються задовольнити. В результаті Сполученим Штатам і їхнім союзникам доводиться робити складний вибір щодо того, які боєприпаси вони можуть відправити друзям, а які залишити для себе.
Великі війни жодна країна, навіть найсильніша у світі, не може вести наодинці.
Як центральний член Альянсу і головний гарант безпеки, Сполучені Штати повинні бути здатні задовольнити потреби як своїх збройних сил, так і збройних сил своїх союзників. Для цього американський уряд повинен забезпечити оборонним компаніям стабільний попит, необхідний для збільшення виробництва. Минулого року Конгрес зробив важливий крок у цьому напрямку, коли дозволив Пентагону закуповувати боєприпаси на кілька років вперед, забезпечивши виробників довгостроковими контрактами. Але не зумівши швидко ухвалити бюджет, Конгрес підірвав цю похвальну спробу створити сталий попит на боєприпаси. Конгрес повинен зобов’язати Міністерство оборони встановити мінімальний рівень запасів боєприпасів і створити механізм автоматичного поповнення запасів після продажу або витрачання боєприпасів, щоб збалансувати попит і пропозицію.
Проте для того, щоб посилити як свої позиції, так і своїх союзників, Вашингтон повинен зробити більше, ніж просто виробляти багато боєприпасів. Він також має вдосконалити безперебійний процес їхнього розподілу. Внутрішні і зовнішні замовлення на американську зброю виконуються на одних і тих же конвеєрах, але процедурно іноземні військові продажі відокремлені від американських, причому перші контролюються Державним департаментом, а другі – Міністерством оборони. Такий поділ може ускладнити підлаштування пропозиції під попит. Бюрократія робить процес продажу військової продукції за кордон повільним і громіздким. І навіть коли такі продажі схвалюються, союзники, як правило, опиняються в кінці черги, де вони можуть роками чекати на зброю, за яку вже заплатили і яка може бути необхідною для стримування неминучих нападів. Щоб вирішити цю проблему, Сполучені Штати повинні спростити і прискорити процес для іноземних клієнтів. Це повинно дозволити Міністерству оборони включати закордонні продажі до сигналу про попит, який він надсилає промисловості, і скоротити правила, які змушують союзників чекати на американські контракти.
Першочергове здійснення закордонних продажів, і подальше задоволення потреб збройних сил США може здаватися шкідливим для американських інтересів, навіть якщо ці країни здійснили свої закупівлі першими. Безумовно, є моменти, коли потреби Вашингтона повинні мати пріоритет. Але дозвіл оборонним компаніям постачати зброю до Тайваню чи Польщі раніше, ніж до Форту Брегг, коли це необхідно, може посилити безпеку США – особливо тоді, коли Сполучені Штати самі не ведуть великих воєн. Наприклад, зусилля з надання допомоги Україні є справді багатонаціональним пректом, в якому беруть участь Сполучені Штати і їхні союзники по НАТО, а також країни Європи і Азії. Стримуючи російську агресію, ці країни сприяють як безпеці Вашингтона, так і своїй власній. Американські союзники також розширили власну військову промисловість, щоб допомогти Україні у боротьбі з Москвою, що, зрештою, зменшує вимоги до Сполучених Штатів. Вашингтон може заохотити ці країни продовжувати розширювати виробництво, переконавшись, що вони знають, що коли їм знадобиться американська продукція, їхні замовлення не будуть розглядатися як другосортні.
ЩО МОЄ – ТЕ І ТВОЄ
Сполучені Штати мають багато зброї, яку вони можуть продати своїм друзям. Вони є світовим лідером у виробництві сучасних бойових літаків, атомних підводних човнів, космічних засобів та програмного забезпечення, і вони повинні розвивати багато цих можливостей з метою їх експорту. Наприклад, найсучасніший бомбардувальник-невидимка ВПС США B-21 Raider може бути корисним для таких союзників США, як Австралія, яким потрібна можливість наносити удари на великі відстані, але небажання експортувати передові технології стоїть на заваді наданню близьким партнерам найкращого з наявного обладнання. Політика США повинна гарантувати, що американські політичні лідери матимуть можливість постачати такі передові системи близьким союзникам.
На щастя, Вашингтон має цінний досвід обміну військовими технологіями. Окрім Сполучених Штатів, сім країн – Австралія, Канада, Данія, Італія, Нідерланди, Норвегія і Велика Британія – є партнерами в програмі бойових літаків F-35, і ще дев’ять країн погодилися придбати ці літаки. Ці літаки підтримуються справді глобальною інфраструктурою логістики і технічного обслуговування. Угода AUKUS є ще одним прикладом: вона відкриває Австралії шлях до придбання атомних підводних човнів, а Великій Британії – до посилення своїх підводних сил і засобів. AUKUS також допоміг Вашингтону, викривши обмеження його суднобудівної промисловості. Угода дала зрозуміти, що американські виробники не є достатньо великими чи спроможними для модернізації американського підводного флоту, а також для будівництва підводних човнів для Австралії, що спонукало Австралію інвестувати 3 мільярди доларів у розширення підводної промислової бази Сполучених Штатів. Результат слугуватиме як американським, так і австралійським інтересам.
Члени Альянсу можуть допомогти американській оборонній базі і в інші способи. Сполучені Штати є світовим лідером в деяких галузях оборонного виробництва, але багато їхніх союзників мають порівняльні переваги в інших. Хоча американська суднобудівна промисловість скоротилася, Японія і Південна Корея мають вражаючі суднобудівні верфі, які Вашингтон може використовувати. Ізраїль виробляє чудові системи протиповітряної і протиракетної оборони, такі як “Залізний купол”, а Норвегія випускає чудові протикорабельні ракети. Вашингтон повинен робити більше, щоб заохотити цих союзників ділитися власними технологіями найвищого рівня.
Розширити таку співпрацю буде нелегко. Оборонна промисловість – а разом з нею робочі місця і фінансування – є предметом внутрішньої політики як у Вашингтоні, так і в столицях країн-членів Альянсу. Саме тому навіть у тих сферах, де Конгрес намагається сприяти співпраці, представники оборонного відомства стикаються з бюрократичними перепонами. Австралія, Канада і Велика Британія вважаються частиною того, що американське законодавство називає “Національною технологічною і промисловою базою США”, яка складається з людей і організацій у сфері національної безпеки, що займаються дослідженнями, розробками і виробництвом товарів подвійного призначення. Але внутрішні вимоги до постачальників і стандартні операційні процедури все ж стоять на заваді поглибленій співпраці між цими друзями. Існують потужні політичні стимули для збереження таких бар’єрів, як наприклад, занепокоєння щодо робочих місць у країні, але американські урядовці повинні були б протистояти такому тиску і усунути їх. Змусити компанії купувати все у себе вдома дуже спокусливо, але американці зрештою будуть більш захищеними і процвітаючими, якщо їхня країна матиме доступ до більшої кількості і кращої продукції оборонного призначення, незалежно від її походження.
ДІЄМО ЯК ЄДИНЕ ЦЕЛЕ
Сполучені Штати володіють безпрецедентною мережею військових баз по всьому світу, яка дозволяє їм демонструвати силу вже понад століття. Деякі з цих баз розташовані на американській території, від Гуаму в західній частині Тихого океану до штату Мен на східному узбережжі США. Інші – на території союзників, призначені для заспокоєння друзів США і стримування ворогів США. Але всі ці бази стали більш вразливими, оскільки супротивники набули здатності завдавати точних ударів на великих відстанях (як це зробили Іран і Росія за останні півроку). Тому для забезпечення повної оперативної сумісності Сполученим Штатам і їхнім партнерам потрібно буде краще захищати свої бази і переміщувати сили і засоби.
Останніми роками ВПС США розробили те, що вони називають “гнучким бойовим застосуванням”, як спосіб дій проти спроможного супротивника. Ця стратегія передбачає управління бойовими літаками з розосереджених баз, щоб їх не можна було легко атакувати. Так само ВМС США почали вчитися завдавати ударів по цілях з розосереджених кораблів, літаків і підводних човнів. Але ефективність цих концепцій і, зрештою, могутність США покладається на передові бази і логістичну підтримку, в тому числі на території союзників. Тому Вашингтон і його партнери повинні знайти більше місць для розміщення своїх військ і зберігання зброї.
У західній частині Тихого океану Японія пропонує кілька перспективних місць для проведення розосереджених операцій. Країна має багато портів, аеродромів і допоміжних об’єктів, які пов’язані з японською мережею автомобільних і залізничних доріг. Але існуючі домовленості обмежують доступ японських військових до невеликої частини цих об’єктів, а американські війська – до ще меншої частини. Сполучені Штати повинні заохочувати японський уряд до розширення доступу військових обох країн до корисних у воєнному сенсі аеродромів і портів, а не обмежувати його лише визначеними американськими базами.
Історія показує, що американці досягають найкращих результатів, коли воюють пліч-о-пліч з союзниками.
Тим часом Сполучені Штати можуть мати можливість ротації більшої кількості військ через північну Австралію. Австралія знаходиться досить далеко від Китаю, і пребуває в безпеці від більшості китайських повітряних і ракетних загроз, але досить близько, щоб проводити і підтримувати операції в майбутньому конфлікті в західній частині Тихого океану. І прецедент є: під час Другої світової війни ландшафт північної Австралії був усіяний аеродромами, які американські і австралійські пілоти використовувавали у війні проти Японії. Залишки багатьох з цих об’єктів все ще існують, готові до відродження. Австралії і Сполученим Штатам просто необхідно їх відремонтувати і розширити.
Сполучені Штати і їхні союзники також повинні краще захищати свої об’єкти від все більш потужних ракет. Вони повинні відійти від традиційного підходу до протиповітряної і протиракетної оборони, який залежить від використання невеликої кількості дорогих перехоплювачів, і перейти до підходу, який передбачає використання зброї спрямованої енергії (наприклад, лазерів або електромагнітних імпульсів), великої кількості недорогих перехоплювачів і сенсорів, які можуть надати інформацію, необхідну для відбиття великих, складних атак, таких як та, яку Іран здійснив проти Ізраїлю в квітні. Австралія, Японія і США досягли прогресу, закликавши до розвитку мережевої архітектури протиповітряної і протиракетної оборони для захисту один одного. Тепер вони повинні довести цю справу до кінця.
Розширене базування ще більше сприятиме оперативній сумісності. Тренуючись і тісніше взаємодіючи між собою в мирний час, американські і союзницькі збройні сили розвиватимуть навички співпраці, які стануть їм у пригоді під час війни. Наприклад, члени Альянсу зможуть укладати угоди, які дозволять їм швидко перекидати сили і засоби на бази на різних театрах бойових дій, в разі потреби, для стримування загроз або реагування на агресію.
ДІЛИТИСЯ – ЗНАЧИТЬ ПІКЛУВАТИСЯ
Сполученим Штатам і їхнім партнерам необхідно тісніше співпрацювати у сфері боєприпасів, військового базування і оборонної промисловості в цілому. Але оперативна сумісність означає більше, ніж обмін фізичними ресурсами. Заходу також потрібно буде краще працювати над виробленням спільних концепцій і стратегій. Вашингтон повинен вести відверті розмови зі своїми союзниками, які допоможуть прояснити припущення щодо цілей, стратегії, ролей і місій і дадуть краще розуміння того, як найкраще колективно працювати.
Візьмемо, наприклад, розвиток нових способів ведення війни. Під час холодної війни армія і військово-повітряні сили розробили стратегії відбиття нападу СРСР на НАТО в Центральній Європі, і деякі з них досі використовуються. Сьогодні американські військові розробляють низку нових, внутрішніх оперативних концепцій, пристосованих до сучасної війни. Але Вашингтон повинен відкрити цей процес для близьких союзників, щоб навчитись у них і забезпечити їм найкращі можливості діяти разом зі Сполученими Штатами під час конфлікту. Наприклад, Сполучені Штати і такі ключові союзники, як Австралія, Японія і Філіппіни, повинні з’ясувати, як працювати разом, щоб протистояти загрозі китайської агресії проти Тайваню.
Звичайно, Сполучені Штати не можуть ділитися з партнерами всім – фізичним чи ідеологічним – що є в їхньому розпорядженні. Деякими видами озброєнь взагалі не варто ділитися. Але історія показує, що американці показують найкращі результати, коли воюють пліч-о-пліч з союзниками. Вони, швидше за все, виграють війни на кількох фронтах, коли працюють з багатьма партнерами. Оскільки Вашингтон стикається зі зростаючою небезпекою в трьох регіонах, він повинен навчитися краще співпрацювати і ділитися зі своїми численними друзями. Великі війни жодна країна, навіть найсильніша у світі, не може вести наодинці.
