Союзники України повинні радикально переосмислити свій підхід до захисту цієї зруйнованої країни. Це, звичайно, означає надання більшої кількості зброї і боєприпасів, але це також означає зміну способу позиціювання війни, тому що правильне пояснення партнерам “чому” щось треба зробити, має важливе значення для розуміння того “як” це зробити.
У лютому 2022 року це було не так важливо. Шок і обурення, викликані вторгненням президента Володимира Путіна, були більш ніж достатніми, щоб переконати населення віддавати гроші з податків на підтримку України. Країни мали надлишкові запаси озброєнь; союзники зобов’язалися допомагати “стільки, скільки буде потрібно” в ім’я захисту ліберальної демократії і міжнародного порядку, що ґрунтується на конкретних правилах.
Цього більше не достатньо. Два роки тому Путін сильно недооцінив і Україну, і Захід, але він пристосувався і переможе, якщо і Захід, і Україна не зможуть побудувати і реалізувати нову стратегію.
Почнемо з того, що риторика, яка використовується для виправдання підтримки України, повинна змінитися, оскільки конфлікт перетворюється на випробування сили і волі між конкуруючими коаліціями, очолюваними США з одного боку і Китаєм з іншого, як описав мій колега-колумніст Хел Брендс. Водночас, президентські вибори в США в листопаді можуть призвести до радикальних змін у Вашингтоні, що робить ще більш важливою наявність чіткої політики і життєздатної стратегії виходу з конфлікту до того часу.
Лише на третьому році війни адміністрація Байдена відкрито заявила, що хоче перемоги України, але що це означає, залишається нечітко визначеним. Стільки ж часу знадобилося для того, щоб серйозно поговорити про те, що робити з приблизно 300 мільярдами доларів суверенних російських коштів, заморожених в американських і європейських банках, або схвалити відправку далекобійних ракет ATACMS і винищувачів F-16, які так очевидно потрібні Україні. Навіть зараз тривають дебати про те, чи повинна Україна мати можливість використовувати цю зброю для нанесення ударів по цілях в Росії.
Це плутанина, а не стратегія, цілком зрозуміла на початку війни, але сьогодні вже непростима. Зростаючі труднощі України на полі бою привертають увагу, але, збираючись в липні у Вашингтоні на святкування 75-ї річниці Організації Північноатлантичного договору, лідери повинні скористатися цією нагодою, щоб рішуче переосмислити стратегію оборони України. Вони повинні поставити за мету перемогу, визначити параметри того, що це означає, і пояснити, як вони планують її досягти. Тоді, і тільки тоді, обіцянка “стільки, скільки буде потрібно” може бути замінена на “все, що буде потрібно”.
Союзники України повинні, перш за все, відкрито заявити, що, хоча остаточні рішення про мир або припинення вогню прийматиме Київ, перемога не обов’язково залежатиме від повернення всіх втрачених територій. Зрештою, Україна може відвести російські війська до міжнародно визнаних кордонів двох країн, які існували в лютому 2014 року – до того, як Путін захопив Крим – і все одно не припинити бойові дії.
Лише тоді, коли Путін вирішить, що він не може перемогти, і що продовження вторгнення несе більше ризику, ніж вигоди, будь-який мир матиме шанс на довготривалість. Російським лідерам треба показати, що вони не можуть дозволити собі вичікувати на дії Заходу, тому що ціна очікування занадто висока, а шанси на успіх занадто примарні. Кожен елемент стратегії Альянсу щодо України має надсилати той самий сигнал. У наступній колонці я запропоную набір конкретних заходів для побудови цієї стратегії.
Риторика, яку використовують лідери, не менш важлива, тому що демократичні країни не можуть довго підтримувати війну, якщо їхнє населення налаштоване проти них. Для початку варто було б набагато чіткіше визначити, якими будуть наслідки перемоги Росії в Україні. Зокрема, необхідно переконати тих, кого колишній співробітник Державного департаменту і Ради національної безпеки США Ден Фрід називає “натовпом прихильників Китаю на першому місці”, що вторгнення Путіна настільки кардинально змінило правила американсько-китайської конкуренції, що “Китай на першому місці” тепер означає “Україна на першому місці”.
“Яка проблема стане гострішою, якщо Україна програє, а Росія виграє?” сказав мені Фрід, який працював в адміністраціях Клінтона і Джорджа Буша-молодшого, нещодавно на конференції з питань безпеки імені Леннарта Мері в Естонії. Це, безумовно, те, що говорять лідери Японії, Південної Кореї і Тайваню, і вони можуть судити про це найкраще. Саме тому вони прямо чи опосередковано допомагають Києву, побоюючись, що крах волі і політики США в Україні підштовхне Китай до спроб повторити успіх Путіна, захопивши Тайвань або спірні острови в Південно-Китайському морі силою.
“Якби Росія досягла тут успіху, це був би ще один Сайгон, ще один Кабул з точки зору ерозії американської могутності”, – сказав мені на тій же конференції колишній прем’єр-міністр Швеції Карл Більдт. Це мало б ще більший вплив на баланс сил в Європі, підірвало б стабільність і змусило б до набагато більшого переозброєння, ніж європейські системи протиракетної оборони і “армія безпілотників”, які зараз обговорюються.
По-друге, припиніть виправдовувати підтримку України захистом “ліберальної” демократії. Україна – це не ліберальна справа, а справедлива. В академічних колах ліберальна демократія має дуже специфічне значення. Воно означає політичну систему, яка одночасно забезпечує здатність суспільства обирати своїх лідерів і має незалежні інституції, щоб обмежувати їх після обрання. Але це не академічна наука.
В епоху культурних війн все, що позначається як “ліберальне”, є миттєвим червоним прапором для консерваторів, для яких воно сигналізує про набагато ширший політичний порядок денний – від гендерних змін до міграції. Називаючи демократію ліберальною, ми також припускаємо, що мають існувати й інші, не менш вагомі варіанти, від “неліберальної демократії” угорського прем’єр-міністра Віктора Орбана до “як скажемо”, яку підтримали Путін і президент Китаю Сі Цзіньпін у своєму останньому оновленні “шлюбних обітниць”, що складається з 7000 слів.
Зверніть уввагу: Існує демократія і недемократія, і можливість вигнати негідників однаково цінна як для консерваторів, так і для лібералів – це може підтвердити кожен, хто коли-небудь жив у тоталітарній державі.
Так само нам потрібно відмовитися від “міжнародного порядку, заснованого на правилах” – концепції, в трактуванні якої навіть у її прихильників виникають проблеми з визначенням. Вона також відкрита для законної атаки з боку Росії, Китаю та їхніх союзників за те, що є конструкцією, односторонньо продиктованою Заходом на чолі з США після розпаду Радянського Союзу в 1991 році, і пронизана лицемірством у її застосуванні. Росія використовує цю солом’яну фігуру, щоб абсурдно, але з певним успіхом зобразити себе захисником Статуту Організації Об’єднаних Націй та її основних принципів суверенітету, навіть тоді, коли вона руйнує їх в Україні.
Тому давайте чітко усвідомимо, що, допомагаючи Україні, НАТО захищає найбільш фундаментальний принцип ООН, який захищає країни від зміни їхніх кордонів силою. Переважна більшість лідерів в Африці, на Близькому Сході і за його межами також цінують цей принцип саме тому, що їхні власні колоніальні кордони є відкритими для потенційних суперечок. Саме ревізіоністські сили, що об’єдналися навколо російської експансії в Україні, порушують це табу задля просування власних територіальних амбіцій – чи то в Леванті, чи то на пострадянському просторі, чи то на Корейському півострові, чи то в Південно-Китайському морі. Про це потрібно говорити знову і знову.
Україна хоче приєднатися до клубу демократій, що надихає її і є вимогою для європейського майбутнього. Але захисту Києва не допоможе залучення правих виборців на Заході чи більшості світових лідерів до ворожого табору. За даними Інституту V-Dem, багаторічного проекту зі збору даних про демократію, що здійснюється Гетеборзьким університетом у Швеції, зараз у світі 91 автократія проти 88 демократій, причому 71% населення планети живе під автократичним правлінням, порівняно з 50% у 2003 році.
Це передусім війна за збереження недоторканності кордонів і, таким чином, запобігання подальшим війнам. Союзники України повинні чітко заявити про це на липневому саміті НАТО і, можливо, навіть запросити кількох “автократів”, щоб допомогти донести цю ідею їх державам.
