Кремль перебуває на висоті у значній частині країн Африки. У квітні Пентагон оголосив про виведення американських збройних сил з Чаду та Нігеру, двох ключових партнерів США у боротьбі з тероризмом у Сахелі, і які зараз звертаються до Росії за допомогою у забезпеченні безпеки. У випадку Нігеру військова хунта, яка захопила владу в результаті перевороту минулого року, наказала американському персоналу залишити базу безпілотників вартістю 100 мільйонів доларів. Тим часом, протягом останніх шести місяців Кремль відправляє найманців, своїх ставлеників і матеріальну допомогу в Лівію, збільшуючи свою і без того значну присутність у цій країні. Лівія зараз є важливою точкою виходу Росії до Середземномор’я і плацдармом для здійснення операцій в інших регіонах Африки.
Низка переворотів в Африці з 2020 року дозволила Москві зміцнити свої позиції на континенті, навіть незважаючи на те, що вона спрямовує величезні військові та економічні ресурси на війну в Україні. Посилення військової, політичної та економічної присутності Росії в різноманітних країнах, до яких тепер входять Буркіна-Фасо, Центральноафриканська Республіка, Малі та Судан, також суперечить очікуванням, висловленим державним секретарем США Ентоні Блінкеном. У червні 2023 року він заявив, що повномасштабне вторгнення в Україну “зменшило російський вплив на кожному континенті”. Більш ніж через два роки після початку цієї війни Росія, очевидно, може користуватися можливостями для розширення свого впливу в Африці та інших частинах світу.
З огляду на велику кількість інших криз, що вимагають уваги адміністрації Байдена, зменшити російські успіхи в Африці буде нелегко, не в останню чергу тому, що Кремль втерся в довіру до багатьох непривабливих тамтешніх режимів. Більше того, нещодавні успіхи Росії ґрунтуються на поєднанні погіршення регіональної безпеки і постколоніальної історії континенту. Наприклад, у Сахелі Росія вихваляється своєю здатністю допомагати урядам реагувати на зростання насильства і джихадистські загрози. І водночас, висміює Францію, колишню колоніальну державу, за її довгу історію жорсткої і невдалої політики.
Ключове питання для Сполучених Штатів полягає в тому, як визначити реалістичні політичні цілі, які б відповідали сильним сторонам Вашингтона, узгоджувалися з американськими цінностями і використовували величезний потенціал Африки, визнаючи при цьому те, що багато країн прагнуть застрахувати свої ризики, коли йдеться про іноземних партнерів. Як демократичні, так і республіканські адміністрації часто розглядали протидію Росії в якості кінцевої мети. Вони посилалися на необхідність конкуренції між великими державами, виправдовуючи свої дії у кожній країні, де Москва закріплюється. Американські політики повинні застосовувати більш вибірковий підхід. Замість того, щоб просто намагатися змагатися за прихильність африканських лідерів, які іноді є для Сполучених Штатів скоріше пасивом, ніж активом, Вашингтон повинен продовжувати допомагати своїм нинішнім партнерам забезпечувати належне управління, наявність економічних можливостей та безпеку для громадян цих країн. Така допомога може як покращити життя пересічних африканців, так і зменшити ймовірність того, що їхні уряди в майбутньому звертатимуться до Росії. Щодо тих країн, які вже звернулися до Росії по допомогу, Вашингтон повинен визнати, що в багатьох випадках найбільш ефективною політикою – якою б непростою не була бездіяльність – буде відступити назад і дозволити російській привабливості зникнути самій по собі.
ГОТОВІ ДО РОСІЙСЬКОГО ВПЛИВУ
Росія отримує вигоду від хвилі відступу від демократії та авторитарної консолідації, що прокотилася по всьому континенту. Перевороти скинули кілька дружніх до Заходу урядів у колишніх французьких колоніях, таких як Буркіна-Фасо, Чад, Малі та Нігер. Ці останні тенденції мають глибоке коріння. Після закінчення європейського колоніального панування, з 1950-х до 1970-х років, багато африканських країн, таких як Сенегал і Танзанія, схвалили систему багатопартійних виборів, але інші, включаючи Бурунді і Центральноафриканську Республіку, перетворилися на схильні до переворотів диктаторські режими. Колишні французькі колонії були особливо схильні до авторитаризму, враховуючи надзвичайно централізовані політичні структури, успадковані від колонізаторів, і підтримку Парижем сильних правителів.
Під час боротьби з агресиними екстремістами після 11 вересня Вашингтон і Париж впродовж десятиліть готували в Сахелі військових офіцерів, які часто здійснювали серйозні порушення прав людини. Роками пізніше деякі з цих офіцерів організували або підтримали військові перевороти, в тому числі в Буркіна-Фасо, Малі та Нігері. Сполучені Штати і Франція також часто ігнорували той факт, що войовничі організації в Сахелі черпали сили за рахунок внутрішньої недієздатності, яку зробила можливою їхня власна допомога у сфері безпеки і боротьби з тероризмом. Реакція Заходу на повстання в Лівії у 2011 році погіршила ситуацію. Після втручання НАТО у підтримку революції, яка скинула, правлячого довгий час диктатора, Муаммара Каддафі, країна поринула в хаос.
У довгостроковій перспективі російське покровительство призведе до того, що африканські лідери опиняться в гіршому становищі.
Роздробленість Лівії створила можливість для російської інтервенції і дестабілізувала країни на південь від неї. Ситуація з безпекою в Лівії погіршилися після того, як Сполучені Штати залишили країну в 2012 році, а в 2014 році почалася громадянська війна, і Москва скористалася безвладдям, що утворилося в результаті. В 2018 році Росія почала створювати в Лівії плацдарм для своєї діяльності у регіоні, що знаходиться на південь від Сахари. Кремль відправив на допомогу польовому командиру на сході Лівії тисячі бійців воєнізованого угруповання “Вагнер”, нібито приватного військового формування, контрольованого російським урядом, а також кадрових військових, сучасне озброєння і фахівців з дезінформації. Все це мало допомогти йому йому знищити міжнародно визнаний уряд у столиці. Хоча ці зусилля не увінчалися успіхом, з часом російські війська отримали доступ до багатьох лівійських авіабаз, а згодом і до ключових портів, які вони тепер використовують для постачання зброї і бойовиків до Буркіна-Фасо, Чаду, Малі та Судану. Присутність Росії в Лівії також дозволяє Кремлю наживатися на контрабанді палива, золота, наркотиків і мігрантів.
Росія засвоїла уроки в Лівії, які тепер впливають на її втручання по всьому континенту. Обмежене, поступове втручання, часто від імені ненадійних партнерів, з якими Захід не бажає взаємодіяти, може сприяти формуванню російського впливу на дешеві і безпечні потоки прибутків, як наприклад, від видобутку золота. Докладаючи відносно невеликих зусиль, Росія успішно позиціонує себе як партнера, який може надати військову допомогу і захист режиму, не вимагаючи поступок у сфері прав людини чи демократії.
Москва, звичайно, розуміє, що не може перевершити західні уряди, коли йдеться про забезпечення економічного процвітання чи безпеки людини. Але оскільки багато хто в регіоні залишається обуреним на патерналізм Парижа і скептично ставиться до намірів Вашингтона, російські політики зрозуміли, що їхня найбільша перевага полягає в тому, що Росія не є ні Францією, ні Сполученими Штатами. Згідно з опитуванням Інституту Геллапа у 2024 році, хоча Сполучені Штати залишаються більш популярними, ніж Росія, в усій Африці, розрив у схваленні двох країн африканцями за останнє десятиліття скоротився. Західні чиновники не повинні вважати, що репутація Росії в більшій частині Африки така ж негативна, як і в західних країнах.
МЕНШЕ – ЦЕ БІЛЬШЕ
Американські політики повинні усвідомити, що вони не завжди можуть запропонуввати більше ніж Москва в таких країнах, як Малі чи Нігер. Сполучені Штати часто зазнавали невдачі у спробах підкорити своїй волі неповслідовні іноземні уряди, а лідери таких країн вправно позиціонували свої держави як великі, щоб отримати те, що вони хочуть. Увагу і ресурси Вашингтона краще було б використати для підтримки існуючих партнерів в Африці, які поділяють американські цінності і прагнуть допомагати своїм громадянам, а не лише підтримувати свою владу. Вашингтон повинен зміцнювати зв’язки з африканськими країнами, вимагаючи від своїх партнерів дотримання високих стандартів. Адміністрація Байдена зробила крок у правильному напрямку, визначивши Кенію головним союзником поза межами НАТО. Звичайно, жорстоке придушення протестів урядом Кенії через кілька тижнів після візиту кенійського президента Вільяма Руто до Вашингтона підкреслює те, що Сполученим Штатам потрібно постійно перевіряти своїх партнерів.
Вони не повинні давати вільний прохід жодному урядові, навіть демократично обраному, лише тому, що він орієнтується на Вашингтон, а не на Москву. Сполучені Штати повинні продовжувати висувати політичні умови для надання своїх пакетів допомоги. Це допоможе африканським лідерам здійснювати ефективніше управління, зменшувати корупцію, розшироювати торгівлю, підвищувати конкурентоспроможність і зменшувати високий рівень зовнішньої заборгованості. Було б недалекоглядно відмовлятися від політичних цих умов лише заради того, щоб здобути прихильність країн, до яких добре ставиться Росія. Паралельно Сполучені Штати повинні продовжувати привертати увагу до російських злочинів, агресивної політики, порушень прав людини та підтримки повсюдної корупції. А також оприлюднювати інформацію, зібрану активістами, незалежними журналістами та західними урядами, що демонструє ці негаативні сторони.
У деяких випадках, коли на кону стоять їхні життєво важливі інтереси, Сполученим Штатам слід давати відсіч Росії за допомогою санкцій, дипломатії, кампаній тиску або розвідувальних операцій. Однак здебільшого Вашингтону слід користуватися тим, що Москва часто є його найбільшим ворогом. Угоди, які Кремль зазвичай укладає з африканськими автократами, полягають в тому, що він захищатиме їхні режими, надаватиме найманців і організовуватиме яскраві дезінформаційні кампанії в обмін на прибуткову частку у видобувних галузях африканських країн.
Російська допомога часто обертається негативними наслідками для самих держав. Наприклад, у Буркіна-Фасо та Малі уряди, очолювані військовими, вбили десятки цивільних осіб і здійснили жихливі порушення прав людини, іноді використовуючи російських найманців. Така жорстока політика лише посилить безпекові проблеми, які є в частині Сахелю. У Судані Росія підтримує обидві сторони кривавої громадянської війни, тим самим збільшуючи насилля, і прагнучи при цьому отримати дозвіл на будівництво бази в Червоному морі. З часом найбільш корисливі африканські лідери, ймовірно, зрозуміють, що російське заступництво в довгостроковій перспективі ставить їх у гірше становище.
Звичайно, не варто очікувати, що африканські країни, які експлуатує Росія, просто повернуться в обійми Сполучених Штатів. По всьому континенту як громадяни, так і уряди все більше прагнуть самостійно визначати свої зовнішньополітичні курси і диверсифікувати свої міжнародні відносини. Вашингтон повинен прийняти цю реальність. Але пропонуючи своє партнерство країнам, які цього хочуть, і залишаючи двері відкритими для тих, хто поки що не хоче співпрацювати, Сполучені Штати можуть проводити більш ефективну політику. При цьому вони не будуть змушувати лідерів на континенті ставати на чийсь бік у битві за вплив, як у період холодної війни.
